Завантажити

я помиляюся, стоячи подумки в черзі до сповіді, до Святого причастя?..”; “... в чорнім тунелі буднів ще не згасла остання надія вийти на Твій вогник, що має світити ясно із того кінця, де вихід...”
Аби вийти з тунелю до світла, треба йти тільки вперед, озираючись для певности на вже пройдений шлях, хоча є інші приклади, що зафіксовані у давньогрецьких мітах, коли в пошуку свого кохання було заборонено Орфеєві озиратися, долаючи страшні перешкоди у потойбіччі. Ми вже пройшли занадто довший за Орфея шлях, коли нам заборонялось озиратися і вдивлятись до свого минулого, до своєї історії, робити висновки із завданих нам різними зайдами страшних кривд.
ВТЕЧА

1. Реальність.
З усіх реалій навколо мене тільки гидкий ранок, моя втома й хаотичні думки навколо Її зникнення. Але що в тих думках є моїми химерними візіями, а що із дійсности? Навіть моя Робота знову опинилась осторонь, неначе відсахнулася, поставила невидиму заслону навколо робочого столу, а мене випхала з хати...
Такого сірого неба ще не було ніколи. Його мишастий колір був надто щільним, без ніяких відтінків у тій сірятині, що вже й говорити про якісь там смужечки чи плямки просвітлення на тому однотонному й безрадісному тлі. Крізь тую сумну, зажурену мряку не пробивалося сьогодні до мого обійстя сонце, застуджене ранньою осінню ще задовго до настання зими, мені навіть важко було визначитись у тій сутінковій напівтемряві – чи скінчився нарешті ранок, чи то вже у розпалі день, чи неспішно надходить до тихої вулички безлюдного дачного селища сумовите надвечір`я. Мовчали, мабуть, від тої сірої невизначености й годинники, коли я прокинувся й вийшов з хати на двір ковтнути свіжого повітря, нарубати кілька оберемків полінець з привезених минулого тижня кругляків, нарізаних за скромний могорич сусідським лісником зі старих дерев, що самі попадали долі на бліду травичку, згорьовані від утоми за довгі роки життя у лісових нетрищах без ніякого просвітку. Проминула ніч вистудила хату настільки, що надворі, навіть серед вологої прохолоди, здалось мені тепліше, довелося розстебнути на кілька ґудзиків кожушка, але відчув теплінь більше з того, що впрів добряче від махання сокирою – добра фізична вправа, яка тільки розігріває кров, наступає на п`яти причепливій гіподинамії, приглушуючи одночасно невеселі думки, але, на превеликий жаль, не нищить їх зовсім.
Цеї ночі був згустився над плесами й затоками близької річки важкий осінній туман і посунув навально до розкиданих посеред поснулих садків мовчазних будиночків дачного селища, проте вранці почав поволі розчинятися серед довколишнього простору під натиском слабенького вітерцю, відкриваючи поступово в оголених сусідських садках іще сонні хатинки, ось, тільки сльотаві залишки волохатої мли ще сповзали неквапними вузькими вужиками голим віттям дерев між мережива тріщин на чорній корі, зрідка зриваючись до пожухлої травички ґазонів глухим стукотом важких крапель. Тьмяно світився, зволожений передсвітанковим туманом, дах із синьої металевої черепиці, знехотя віддзеркалюючи безбарвне ніяке небо, від того мутніла лискуча синява черепиці, а довкола досі панували тиша і спокій, ніхто не порушував ранкову дрімоту, навіть невідомо де й поділися нахабні, галасливі зазвичай, горобці. На деяких деревах, що поскидали із себе листя геть зовсім, дивували погляд поодинокі, не зняті вчасно з гілля, яскраво-червоні яблука, було їх трохи і під самими деревами – кілька жовто-червоних плям на брунатному жухлому листі. Було б зараз прибратися на ґазонах, навести лад до прийдешнього, не сьогодні-взавтра, першого снігопаду, фізичні вправи на свіжому повітрі завше мене тішили, але цього ранку не змогла б ніяка і приємніша робота відволікти, пригасити млосну печію від сумного копирсання в подіях вчорашніх і давніших, чи тривожних думок від того, що може статися найближчими днями в покинутому мною місті, якщо не почалися отам вже сьогодні із самого ранку бурхливі події, бо невиразний неспокій облягає мене навкруги, бо десь посеред міського шарварку має бути Вона, яка так легко піддається емоціям, що може стрімголов прилучитися в пошуку пригод до тих подій, що вже сталися...
Вчора я надто пізно повернувся з міста до дачного прихистку, мабуть, вже останньою електричкою, бо так і не здужив оживити мотора своєї старої автомашини, як не зривав на ній всю свою злість, розпач і безпорадність, що разом понакопичувалися в мені протягом цілого дня, послідовно зростаючи, бо проминула та днина в марних пошуках пощезлої близької людини. Тому, коли ввійшов до хати, був настільки втомленим і байдужим до всього навколишнього, що не спромігся запалити сухі полінця, хоча вони були покладені мною до каміну ще заздалегідь. Постіль була вогкуватою, прохолодною, але я того майже не відчув – впав і забувся без жодних сновидінь, приємних чи не дуже...
У ваґоні електрички простояв на ногах всі сорок хвилин, бо зовсім не було вільних місць, не тільки я вчепився за останню можливість втекти з

читати