Завантажити

тому кінці телефоного зв`язку – Вона чи вони... А якщо там чекає Вона, не втрачає віри у мене, але покличе до когось із них?.. Невже нічого не змінюється в цьому світі?.. Громохкий потяг повстань летить дзвінкими рейками одвічного кола буття піддослідної моделі для створення іншого, більш досконалого, людства, летить, лишень зрідка спиняючись для висадки на проміжних станціях тих, кому вже не стачає сил брати надалі участь в експерименті Творця...
Так, нічого не змінюється, але все стає настільки інакшим, що вже ніколи й ніхто не зможе втрапити туди, де “... у мерехтливому сяйві Твоїх снів, може, й моя душа постане – щира і світла, болем не знана, із тих, іще праведних давніх днів...”. Нестерпно прикро, але треба, нарешті, собі визнати, що я... Який там “я”, де він? Де його двостволова зброя 16 калібру з важкими кулями на старого ведмедя?..
Телефон не вгавав... Прокинулось нарешті в затишку нагрудної кишені мале кошеня, що знов зголодніло, нявчить і шкрябає гостренькими пазурами мою, закляклу в огидній нерішучості, кволу душу – ніяк не може вгамуватися серед моєї криївки наполегливий телефоний виклик, бо рветься на три рівні частки моя сутність, прагне кожна притягти до свого боку своїх сестер, до єднання в одне давнє – неділиме, але жодна частка не може переважити інших у прийнятті якогось рішення. Нехай і помилкового, аби рішення, аби...
Телефон не вгавав...

8. Уривок з Роботи.
...ще зосталося зібрати рештки знесилених думок аби здвигнутись хоча б на одне невеличке зусилля для закінчення чергової подорожі, ще лишень декілька останніх кволих кроків тим колом, що я створив зі сплющеної моїми нескінченими стараннями спіралі розвитку і деґенерації людської популяції, тим колом, яке ще тремтить химерною підковою, але ось-ось замкнеться, коли з’єднається кінець із початком, і тоді все, що мене оточувало стільки непевного часу, ущільниться, стискуючись до чорної цятки, невблаганної й ненажерної, мов колапсуюча зірка десь отам, зовсім поряд – на узбіччі втомленого Всесвіту, і тоді я нарешті віднайду, або втрачу назавше, самого себе, коли розчинюсь у проминулих і прийдешніх століттях, зовсім непомітно для всіх – для тих, кого вже немає сил пригадати, бо й вони теж забули про мене, коли завіюсь у тому нескінченному зареальному просторі одвічного мого притулку для перерв на спочинок між короткими подорожами серед майже подібних істоту в таких несхожих своєю подібністю вимірах, заціпенію і затерпну посеред своєї крихітної кімнатки без стін і стелі, за примарними вікнами якої має сяяти інше світило, але довкола без спочинку грімить, розпанахуючи блискавками завихрені кубла бурякових хмар, інакший занебесний грім, де ляскає причинно, непрочинена до чужих обширів, перекошена на одній верескливій завісі кватирка із каламутною шибкою у не існуючім вікні під зривами шаленого неземного вітру, що закидає до моєї кімнати жагучі дощові потічки літньої зливи, які лагідно зрідка торкаються мого розгаряченого, розпашілого і втомленого від посталих довкола змін, обличчя, й летять, кружляючи поміж них, лапаті блакитні сніжинки, скрикують болісно зойком скривдженої дитини і довго тануть, незворотньо щезаючи під променями тамтешнього палючого сонця на моїй тремткій долоні... Невже ще моїй, і допоки?..
... а зледащене людство колапсує знехотя, майже наступаючи мені на п’яти, поволі разом стікаємо, мов тікаємо, вперті проти стрімкої течії, не помічаючи, що вона теж повертається до своїх витоків, до ненажерної пащі чорної зірки – мовчазної брами іншого виміру...
Тупцює час...

9.Реальність?..
Налляв повну склянку, по вінця, навіть кілька крапель перескочило на сірий обрус, вихилив враз жадібними ковтками, не відчуваючи ні смаку, ні моці, не задля того, аби забутися чи відрубатись од самокатування, ні – просто, аби хоч щось зробити за сьогодні отак рішуче і самому, без ніяких вагань, не чекаючи запрошень, порад, підказок, осуду. Навіть від того бородатого колеґи, що вистромив свою бороду з високого коміру светра селянського плетіння і дивиться просто в очі, на щось натякає. Може бути, що і на ту заряджену самотнім набоєм рушницю, що висить на стіні поруч із портретом бороданя?... Несподівано замакітрилося в голові настільки, що зовсім перестав себе усвідомлювати, немов почав розчинятись поволі вже й тілом у химеріях своєї нескінченної Роботи...
“Не світиться мого вікна світлина, кватирка не рипить, не блимає свіча, бо вже ніхто не гупа в двері самотині, згубивши серед натовпу ключа.”
Якого ключа, від чого?
Вона... Вони... Літо й осінь... І знову Вона...
Втеча... Схованка... Нікого... Вже тільки осінь...
Туман... Телефон... Повернення?..
Куди і до кого?.. Кого?...
Слухаю! Хто там?..
Невже стукає в мої двері остання зима у біло-срібному плащі, така шляхетна, ґречна й запобіглива?.. Тихо шкрябає, ще тихіше зітхає, аж “...віє по віях вітер – розплющити вії не смію на останнє слово на кінцевій сторінці...”.

читати