Завантажити

до зчуженілого чоловіка, що сидить наразі в прострації напроти двох портретів своїх бородатих кумирів, котрих мав абрати із собою з остогидлого міста до дачного схрону. Якщо протягом цілого дня саме він не давав спокою моєму телефонові, якщо він достеменно втратив надію почути мій голос, що він має робити наразі? Я вжила слова до нього – зчуженілого, мабуть поспіхом, якби це було правдою, тоді б не змарнувала цілого дня, вправно катуючи саму себе спогадами...
Навіщо згадалися мені ті портрети, до чого може призвести мене моя ж хвора уява?.. Невже до мене теж прилипла його недуга? Навіщо він хвалився переді мною тими бороданями, коли одного разу порушив свою сувору конспірацію і запросив одвідати свій парубоцький барліг – до своєї хати?.. Усе навіщо?.. Навіщо й ця моя протиприродна жалість, і це невмотивоване співчуття, породжені, мабудь, довгим скімленням до мене телефонної слухавки, що й досі лежить у передпокої, мов мале беззахисне цуценя, вперше відірване від матусі, від теплого притулку і кинуте напризволяще без догляду?.. Все ще може бути, якщо доберу сама, чи я спромоглася на вчинок, чи тільки стався черговий примхливий вибрик. Я дізнаюся про те взавтра, або й пізніше, коли перестане хитатися маятник моєї розгублености, коли поєднаються знову в одне ціле мої раціональні розрахунки і мої, некеровані розумом, підсвідомі почуття і суто жіночі, материнські інстинкти, які можливо зможуть ізнову потягти мене до того, хто міг би бути для мене за батька, коли я схочу притулитися до нього зі своїми материнськими почуттями, немов до непутящої ще й геть хворої дитини. Яка в тім різниця, чия то дитина?..
Стікає повільно за вікном вечір, як щез перед тим затуманений день, а незабаром і зовсім стече до нічної темряви, розчиниться в її чорноті, яку заступить рожевий, немов оте немовля, ранок і розпочнеться новий день. Або рожевий, або знову підніметься до моїх вікон од Вічної ріки сіра мла. І що ймовірніше з тих варіяцій, лишилося тільки гадати, бо можуть бути несподіванки серед прийдешнього нового дня будь-які, хоча б щось прийшло, аби хоч трохи новіше, хоч трохи інакше, хоч...
“... тече між пальцями піск, пожадно стискуються пальці – вислизують хвилини по піщині, а в кожній щось своє щезає...”


НЕДОСВІТ

1.

У всіх повідомленнях щодо погодних змін вже другий тиждень говорилося про близьке наближення з північного сходу фронтів зимового холоду, що всіма очікувалося давно й були ті зміни навіть трохи запізнілими в часі, оскільки городяни вже досить активно розпочали готуватися до новорічних свят. Вітрини всіх маґазинів, крамничок і найменших торгових яток були обцяцьковані різноманітними святковими атрибутами і яскравими пакуночками із галасливими закликами у різних варіаціях: купуй, купуйте, не проходьте повз нас, бо тоді поуз вас промине непоміченим саме Cвято. Різдво з Новим роком, то, без сумніву, є одним з найвеселіших, а якщо замислитись, то й наймудріших людських свят. Дзенькаючи високими келихами, що вповень налляті іскристим напоєм, і, поки не спала весела піна з миготливими бризками, за дванадцять миттєвостей ударів ратушного дзиґаря кожен побіжно згадає не тільки проминулий рік, але щось із давніших, одночасно загадуючи, а що то принесе з приємних несподіванок для нього рік наступний. ”У довгу ніч врочистого Різдва змовкає на якісь хвилини усе із людського буття – ясне приходить розуміння й хвилинне каяття у ті просвітлені хвилини...”.
Проте, не треба узагальнювати, бо це мовлено далеко не про всіх, не до кожного може прийти розуміння потреби каяття, най би хвилинного, так то воно йдеться і не тільки в нашому краї, слабкі запобіжники були закладені Творцем, коли він наділив розумом свої творіння. Більшість впевнена у непогрішності власних вчинків, якби вони не оцінювалися ближніми чи сторонніми людьми. Так рідко сьогодні спрацьовує мудра порада – не побажай ближньому того, чого не хочеш, аби побажали тобі... А чому – сьогодні? Може так було одвіку? На жаль, ніхто із смертних того не може знати, ой, жаль, жаль... Може відають про те людські пращури, з якими діляться нащадки кутею й навіть наливають чарчину кожного Святвечора, але не чують ніяких голосів, коли душі предків прагнуть застерегти потомків своїм зболеним криком від необачних кроків і вчинків, бо поділяє покоління одвічна перешкода, що є надто непроникною для тих перемов, хоч вона і прозора, умовна, може й зовсім не існуюча – віртуальна стіна чи мур поміж нині сущими і тими – може й мудрішими, але – для іншого виміру...
Останнім часом городяни цього міста, особливо молоді, приходять на проводи минулого року й зустріч з новим до найбільшої на континенті, бо вони так щиро гадають, ялинки неподалік міської ратуші, де можна спостерігати самому, як поважно рухаються у бік врочистої миттєвости стрілки ратушного дзиґаря, потім почути його живий голос, чим безпосередньо прилучитися до таємниць перебігу часу під феєричними вогнями салюту, що вибухатиме високо вгорі під несамовиті вигуки і оплески

читати