Завантажити

Примітка:
До електронної версії не включено переклади з латиської – вони представлені окремо в антолоґії “З Латвійського берега”, також нема уривків з прозових творів, які подаються повністю, як окремі файли. Авторське художнє оформлення (компутерна графіка)



Не в’яне полум’я свічі
горить довіку
і не догорає
в багрянім полум’ї
молитви і мечі
і згублені стежки
до втраченого раю...
не в’яне полум’я великого Вогню
під образами світлої надії
святий Вогонь
полон єднає і борню
і тих
що поки осторонь німіють...
не в’яне полум’я пожеж
згорає вчора
й завтра породжає
і над усім Вогнем
завзята кришталева креш
і пісня
що одвіку не змовкає...




ДОВГА ДОРОГА ДО ТЕБЕ


* * *
і довгий день –
дарунок долі
як світла свічка істече поволі
під образами
з Вашого життя ...
згорить усе –
і стрижень каяття
і віск колишньої сваволі...

* * *
я повертався додому поволі
і довго безгучно гупав
в одвірок де не було дверей
риска прозора умовніш від слова
відтяла мене від тебе
про мене – вчора ввечері
про тебе – у позаминулім житті
і от вже нема
ні дверей
ні одвірка
ні паркана
ні мурів –
умовна риска замість усього
нас розділяє надалі
хоч я все той самий хлоп
що вертає додому із вчора
тільки що чуб ріденький
і очі із небом осіннім
тільки не можуть натомлені ноги
підняти похилене тіло
над тою колючою рискою
що ти натягла необережним словом
над нашим іще порогом

* * *
все на заваді
вже не бути ближче
лишень самотній шепіт журно за тобою –
ізнов пробач...
хоча за віщо
ані провиночки малої
і навіть натяку на неї –
ми слів ніяких не казали
ні від зла ані з єлею...
до хмар високих
сніги вже повтікали
із днів останнього мовчання
й тепер нема нічого на заваді
бо щезли і байдужість і кохання
що йшли в одній колоні на параді
несталих почуттів

* * *
боязке несміливе кохання
тільки ще тулиться
до твоїх долонь
перша зустріч без натяку на розстання
перша жаринка ще не вогонь
той
що охопить все палом
той
що спалить усе до останку
той
якому всього замало
для горіння із ранку до ранку...
замітає сніжок від тебе стежину
хуґа холодна аж до небес –
молюся наче у дні дитинства
щиро і просто без зайвих словес...
дай мені сили мій Боже
дай мені певності у собі
розкидати всі загорожі
що стали на захисті від біди –
не можна жити вічно за муром
і не ходити назустріч вітрам
не пізнати безвітря і бурі
розбудову і злам...
хай буде все попереду
хай буде все впервину –
я дістанусь твого берега
яви твоєї і сну...

* * *
у мерехтливому сяйві твоїх снів
може й моя душа постане
щира і світла
болем не знана
із тих
іще праведних давніх днів...
прагнуть притулку в твоєму храмі
січене тіло і очі тьмяні
бо ж скільки там ще залишилось
в оцій оболонці змучено жити?
із зажурених жнив полеглого жита
скільки тих зерен прийме комора –
рветься душа невпокорена
із старого тіла...

* * *
очі заплющ
не міркуй не гадай
просто так полюби
просто так покохай
на дивацтва мої
ти уваги ніяк не звертай
і що інколи вип’ю за край
ти не гань і не край
за дивацькі мої атавізми
за вуса задовгі з дідизни
за тужливі пісні –
не змінити мене
ні зимі ні весні
я такий із забутих навіть Богом століть...
хай кушпелиться сніг
і дощі не кінчаються навісні
серед трав і дібров і ріллі
ти мене полюби...
я одвічний такий
як Дніпро
Бористен
і Славута
воля й душа не закуті –
я і сокіл в польоті
я і віл у роботі
і жасминовий кущ...
тільки ти
на все очі заплющ
не мірку не гадай
полюби покохай
через край

* * *
цей смуток тобі не знаний
а я –
щоночі в обіймах із ним
і щемить мені від рана –
боюсь
що залишусь німим...
ось і птахи вертаються
і зовсім земля відтала
вишня безжурно цвіте –
немов не було потали
немов як і ти
я забув про те
що можна жити вмороженим
до прощальних твоїх слів
і дивувати кожного
хто серед криги згорів...

* * *
ховаємось
до прихистка парасолі
занудний дощ
ніяк не зажене під дах
ми так уперто прагнемо
волі
якої ніхто за так
не піднесе
а ми вже хмільні
від неприйдешньої ще свободи
і нам вже ніщо – моква чи дощ
і всенька оця негода
коли ми тепера удвох
хоч прилисток і хисткий
мов найменша фортеця
і геть ненадійна
і хапає за ноги
холодний асфальт хідників...

* * *
має порошинка пам’ять
того прадавнього каменя
якого час перетер на порох...
має сльозина пам’ять
того ще прапервісного моря
з якого постало у часі усе живе...
чи ти згадаєш ранком
мій боязкий поцілунок
із цього вечора?..

* * *
ти тільки поглянь на мене
у перерві між днів святкових
і потреби не стане в ніяких словах
і не треба буде ніяких вчинків
і не треба буде ніяких порушень
державних і Божих законів
ти тільки поглянь на мене
і відбудеться враз оте
що називають Дивом звичайні люди
не втаємничені
у буденну таїну Богів

* * *
ти не цілувала –
зронила сумний поцілунок
мов молода матуся
своїм пустунам перед сном...
ти не прощалась –
махнула грайливо

читати