Завантажити

з глини початку часів
у щербатому дзбанку
прикиданім порохом
двох тисячоліть
у печерній темряві...
а світло було згубним
для давньої правди
мовленої Самим
із сяючих овогнених кущ...
а в прийдешнім до нас часі
усе оновлено
навіть правда панує
над нами
зовсім нова...
вишколені старими професорами
балакучі ритори
німіють на оновлених площах
розгублені
впираючись у бруківку століть
здіймають невідкриті долоні –
п’ястуками тягнуться до самих Небес
а Небові що?
Земля –
занадто мала піщинка
для Нього
що розсіває по безкінечності
маковинками цілі галактики...
точиться час
і може колись
хтось
повизбирує макове зерня
перетовче
із горіхами гріхів наших
і поставить Святвечора
на білий обрус
у розмальованій ще в Оріяні мисці
на чолі
дванадцяти пісних страв
для зубожілих прочан
які завітають до нашої Хати
можливо
дорогою до Святої прощі
можливо
до наших Святих гір
можливо
до наших Святих печер
можливо
і ми підемо із ними
крізь снігові заметілі
ковтаючи порох гарячих шляхів
омиваючись водами всіх дощів
обсихаючи на усіх вітрах...
спокута вчорашньої величі
у ницім житті сьогодні
освятить Зірку ранкову
із сьогоденного завтра
аби ж то воно прийшло...
сіється сніг сьогодні
криючи простирадлом білим
плісняву старого сміття
минулих днів...
може і буде завтра
може і буде повінь
може і все потече до моря
змиваючи наші сліди
вкарбовані в глинища манівців
і вже ніхто і ніколи
наші лоби до наших слідів
не притулить
аби присоромити нас...
коли ж то буде омріяна повінь
якщо за вікнами нашими
оця нескінчена Різдвяна ніч
і ми сидимо у хаті в непевнім чеканні
намагаємось якось згадати хоч слово
із молитов покаянних...
і врешті-решт
якщо чесно
чи можемо мати якусь надію?
бо ж ми
геть усі –
вмерлі від голоду
і вмерлі від пережерства
прочани і святотатці
перевтомлені від трудів праведних
і зледащені звичайним неробством
яке обґрунтоване грубезними книжками
схожими на наукові праці
бо ж ми
геть усі
живемо у звичайнім сьогодні
і вчорашніх вчинків
невидима наче зовсім
але реальна брость
причавлює плечі до самих п’ят
і ми
геть усі
плазуємо зовсім поволі
вже наче двовимірні
на поверхні найтоншої плівки
поміж брехнею і правдою
поміж тим і цим світом
ремиґаючи зоряним світлом
чужих світів
безтямно конаємо
божевільного людства уламки
вчорашньої величі тіні –
невже помилився колись Всевишній
створюючи нас?
невже?
не...

* * *
вінок Різдвяної омели
похмурі двері звеселить
і обіцяє що поселить
у чорнім часі світлу мить
де Миколай Святий знічев’я
змалює візії на склі
в порожню чарку
щось наллє нам
від сподівань великих
крапельки малі
іще не ствердиться
зродитися надія
під Зіркою
на весь наступний рік
уклякнем знову
наче волхви занімієм
й сльозина щасна скотиться з повік
тоді прошепчемо сто раз молитву
за всіх прийдешніх і минулих
та хворий розум
що до рабства звикнув
ці двері до онови не розтулить...

* * *
вщухне не вщухне завія
неодмінно світання прийде
як приходить Месія
одвічно жаданий
і тому раптовий
котрого і пізнати несила
прийде як онова
і поставить питання руба
чи схочемо йти тепера
навіть до згуби
за все що було
в потаємних молитвах
по прийдешніх ночах розлитих
краплями сліз безсилих...
за вікнами віє завія –
десь у віхолах йде Месія...

* * *
знесилені сльози
омивали молитви
і свято
світили свічки
і надходила зверху втіха
аж щемко завмерли зірки
мов пуп’янки не розкриті
у сподіваннях
прочани принишкли
зіщулилась ніч до миті
яку зупинив для них
Всевишній...

* * *
прочинись до моєї оселі
хоч шпаринкою
у минулий час
де тато і мама веселі
з майбутнього виглядали нас
де пінились цвітом вишні
і не ранили ранками роси
хоч хвилинкою у колишнє...
де душі ховаються досі
від наших звитяжних здобутків
від озонених дротом лісів -
на тіло полює бетонний бункер
та іскри ядерних вогнів...
прочинися до мене зсивілого
безтурботним смішком малечі
мудрістю років зболілих
упізнаю в минулому Передтечу
поспитаю покаюсь уклякну
і може зумію змогти
позбутися предковічного переляку
на який ще і досі хворіємо ми

* * *
перепічка
попелом перчена
в печі недопечена
бо ж не для пещених
загодованих
висівки навпіл із половою
на празника наче пряника
випікали перепічку
і чекали Святвечора...
дарма була печена –
подовшав піст
бо прийшов гість
незнаний незваний
із комнезаму
забрав
і кудись поніс
перепічку...

* * *
боязкий сніг
торкався землі нерішуче
і танув мовчки
Різдвяної ночі
десь за засмученим обрієм
але зовсім вже поруч
зітхав Чорнобиль...
Святий Миколай втомлено
перебирав не роздаровані подарунки
що лишилися в схудлому лантуху
для вже нічиїх дітей...

* * *
Святий вечір
снігу не стелить
порипує легкий мороз
стежкою
походжає прозорий пращур
бо десь і йому кутя
посеред теплої хати
дванадцять страв на білім столі
ледь коливає полум’я

читати