Завантажити

двигун
літак пришвидшив біг
і сперся крильми на повітря
гукнув до неба з ґенів ґун
заслону скинув із повік
і рідним словом
оживив стару молитву...
втомились вільні табуни
топтати ковилу на Подніпров’ї
бо зачекався берег океану
і рушили за літаком вони
аж піна рожевіла кров’ю
і вся Європа посеред майдану...
та що тепер
дніпровський берег
і що тепер
стара Галичина
коли лягла Європа на долоню
немов жертовний і жаданий жереб –
хай плачеться
і платить давнина
мов кін з якого падає заслона...
ізнову хрип –
мов храп посеред сну
історика старого в гістерії снів
століть ізбіглих в забуття
він щось згадає
про якусь війну
про суперечки батька і синів
про непотрібне
бо спізніле каяття
що ятрить яв посеред сну...
я знов
на вістрі нового стрибку
мені вже знову
давня велич сниться
а прокидаюся
посеред мовчазного табуну
де порох всіх століть куриться...

* * *
збігається Час
до першовибуху того
що стався неначе вчора
і
ще зранку бузковий Марс
наразі пожмаканий зморшками
припав порохом цеґли
потолоченої Часом
ще зранку блакитна й зелена Земля
наразі потьмяніла
під чорним попелом ядерних спалахів...
збігається Час
до ‘дної найпершої частки
тоншої за вістря Божої голки
і тягнеться все до першооснови
і що збулось не збулось
і що тільки іще замірялось
геть усе
струмками й потічками
вже летить до початку Часів...
і зливають ріки і річечки
до першоджерел
до першооснови
геть усе –
гомінкі мітинґові промови
щирий шепіт освідчень
злочин і покаяння
скнарість і подаяння
і поцілунок забутий тобою
все тече і стече за водою
і не стане на завтра й самої води
щастя не стане
й не буде біди
ні зерна ні полови...
марно збирається бути ізнову
горою крихке каміння
що скрізь розкидалося вчора і нині...
все верта до початку в малій порошині
що щезне на завтра й сама...
і замовкла заклична віщунка сурма
зникаючи в тиші початку Часів
коли і ночей не було ще
і днів...
збігається Час...
аби невідоме зняло паранджу
аби позабуте ізнову постало –
немічні пальці торкнули
злежалий пожовклий перґамент
та сил вже немає
відкрити старі сторінки
де Слово і Дія в єднанні були...
ті Часи спроквола відгули
як вертали до нетлінної пуповини
до первісної в зародку ще зернини
до першоджерел до першооснови
до найпершого Слова
з якого колись
усі ми почались...
а зледащені людство
один за одним поспіль
колапсує поволі
мов знехотя
до ненажерної пащі
чорної зірки –
мовчазної брами
до іншого виміру...
збігається Час...

* * *
час не минає –
тупцює перебігом епох
мовчать дзиґарів дзвони
і тільки ми гордовито вигадуєм
відстані й перегони
і прагнемо бути врівень
із Ним...
і прагнемо тільки на двох
із Ним
ділити клопіт чергового зламу...
якого? –
ще не видно
жодної тріщинки тверді земної
ще не видно
жодної зморшки небесної тверді...
а час...

* * *
учора –
мушля з вапна і крейди...
сьогодні –
глина біла і млява...
завтра –
порцеляни дзвінкої скалки...

* * *
чорний квадрат Малевича
неначе ота колапсуюча зірка
все увібрав до себе
і не лишилося вже нічого
навіть самого нічого...
та продовжує чорну справу
манить заманює
Малевичем замальоване
чорне квадратне коло –
колапсуюча зірка людства...



РІЗДВЯНІ ВИДІННЯ

* * *
у довгу ніч
врочистого Різдва
змовкає на якісь хвилини
усе із людського буття
ясне приходить розуміння
й хвилинне каяття –
на ті якісь хвилини
як ждеш
останнього удару дзиґаря...
свічки у глибині свічад
приймають той парад
людських чеснот провин і вад...

* * *
серед шарудіння зимових смерків
мов задивляючись в очі смерті
завмерла остання година
перед стрибком до вічності
в її всеохопні глибини...
прощавай пережитий роче
розлучатися треба
хоч і не хочу
бо ж невідомість страшніша знаного
хоч би й поганого...
розлучатись з тобою
ой і нелегко
та розтануть на ранок
смерки
й даруватиме всім прийдешній
надію ліпшої долі...
тільки ж повірити в неї
вже собі не дозволю –
скільки ото їх збігло
нівроку
рік за роком?
із щемним шурхотом по хвилині
стікає глиця з ялини
різдвяної ночі
і спалахує зірка пророча
на головою причинною
в останню годину...

* * *
приходить людина
до цього світу
хто його відає –
звідки?
приходить із плачем з криком
від несподіваного прозріння –
сліпить сонячне сяйво
чавить земне тяжіння
буває
що хтось ізвикне
а хтось і ні
та на кожного тут чекають
наприкінці
завчасно запалені Вищим
печальні вогні –
кому світла свічка
а кому й чорне кострище...
непомітно підходить ближче
найпечальніший вечір
стати на чатах на ґанку
і спомином нахилити плечі
і повернути людину до того ранку
до того першого зойку
до плачу першого...
чергове коло
оберт завершує...

* * *
велич була вчора
зубожіння сьогодні
стара істина
із сторінок зотлілих
наймудрішого із прадавніх перґаментів
який дочекався новітнього світла
у глечику

читати