Завантажити

попелом
на ріднім пожарищі...

* * *
то зажене мене в нікуди
а потім визволить з нікуд
приспить побіжно
потім збудить
їй так однаково
байдуже –
вікно до світла
чи осліплий кут...
зненацька
зіштовхне до прірви
солому стелячи на дні...
ізнов лечу
й молюсь –
мене тримає тільки віра
у цій нерівній боротьбі...

* * *
до чого важко
нам підводитись з колін
затерпли ноги
і нема на що зіпертись
рукам охлялим
коли свого плеча
ніхто нікому
вже не підведе...
до чого важко
на випростати спину
хребці покручено зрослися
в смиренному поклоні
під не святими образами...
до чого важко
нам до неба звести очі
не з молитвами прохань
дріб’язків на кожен будень
а хоча б з коротким зойком –
за несодіяне
прости!

* * *
душа ошаліла
в ошатних шатах
чужого тіла
не звикла нидіти
шукає осатаніло
свого втраченого...
століття згарячені
миттєво минають
городища і села
зводяться і щезають
над дніпровими кручами...
одвічні душі
обертаються змучені
на шепіт шовкової тирси
на реготання громовищ
чіпляються відчайдушно
за попіл родинних вогнищ
за краплі старих криниць...
ошаліла душа
шукає тіла
під вогнями чужих зірниць
над степом своїм
не зчуженілим...

* * *
простіть мене спотворені слова
я вами бив повітря кострубато
не винний я –
була така доба
обставини
умови...
як стиглий колос ділиться
на хліб і на полову
так я оті сумні роки не жив –
перелетів
розчахнутий навпіл
законом тихим і страшним
і совістю
що щулилась у закутку душі...
сичали дні
мовчали ночі
напіврозчинні в вині
і ми до кривди неохочі
брехали вдень
і молилися вночі...
простіть мене святі слова
я вас навчуся знову вимовляти
й почну з далекого забутого даля –
із немовляти...

* * *
нічого не зробиш
коли вже наврочено
тільки порох змести
бо все ізмолочено
зсипано сховано
разом із половою...
скину сльозину
і засію ізнову

* * *
тече між пальцями пісок
сухий від спраги ізболілий
в життєвих жорнах перетертий
але іще живий життям пройдешнім...
тече між пальцями пісок
пожадно стискуються пальці
вислизують хвилини по піщині
і в кожній щось своє щезає...
тече між пальцями пісок
з твоїх долонь у пригорщі мої
і деякі піщинки налипають
до крапель поту від тяжкої праці
до крапель крові з репаної шкіри...
в природі круговерть тупцює горе
замерзне і воскресне став
де спалахнули і погасли зорями надії...
тече сухий пісок
між пальцями сухими...

Йду проти себе
йду проти сонця
вогнем пропікає наскрізь
аж шкіра на спині горить...
а мені байдуже...
йду проти ночі
холодом пронизує наскрізь
аж шкіра на спині крижаніє...
а мені байдуже...
йду проти люстра...
йду проти себе
в очі свої вдивляюся пильно
сором пече обличчя
холод судомить спину...
мені стає страшно...

* * *
перетерто на порох
каміння предкових диво-храмів
стікає пісок перестиглий
із роз’ятрених ран
не мають сльозинки
причинні прочани
заіржавлений в горі
зітхає примарний орґан
із потойбіччя тиша
вже шарудить у руїні
чере прочинене в часі
вузеньке вічко
і біль полишає
затерплі в клячання коліна
підростає руда травичка
та нас вже не стане
іще до нової отави
інших прочан
покличе нова сіножать
де самотній рушник ще квітує
як леліточка щемної слави
від тих
що сьогодні причинно клячать

Куманці
глини глевкий кавалок
м’яти м’якими пальцями
вімішувати на своїм поті
на болях своїх і радощах
і червоніє глина
набрякаючи кров’ю моєю
цементується глина
піснями одвічними
і любов’ю

* * *
хата
білішої не було і не буде
затишок і добробут
вчора сьогодні завтра...
хата
плачуть сміються і вчаться діти
і падають гучно яблука на подвір’ї
де рипить жердинами журавель
спрагло схиляючись до криниці
і сяє вода сонцем для кожного
хата
зоря упаде серед поля й загасне
чи народиться Зірка нова
з мудрої глибинами вічності
що зависла з віків над стріхою
оберегом
хата
у підмурку снить історія
а біля родинного Вогнища
без утоми й спочину клопочеться
Мати усіх матерів
і щастя в її усмішці
хата
щезають усі революції
навіть коли і відгомін втихне
а
все куритиме пообідню люльку
гріючись на осонні
на теплій призьбі
правічний Дід
хата
над зеленими схилами
якоїсь сури чи росавки
білішої не було
і не буде...



1





1

читати