Завантажити

оком
всезнаючим пророком
(ім’ям вождя неначе)
слідкує за думками сплячих...
зоріє...
і над брамами
над островом
над морем
вже зависає тиша хвора –
повниться у тім застиглому мовчанні
зрада
що стала звичаєм
й звичайністю життєвого укладу...
задовго вже триває акт
розпуки розпачу і зламу
нелюдської цієї драми
де я
(в сліпого режисера наче)
лицедій знесилений рахманний
серед акторів сплячих...
а хворе серце раною
що забувається на ранок
в небутті...
і тьмяно маряться мені
видіння полохливі у зажурі
на монастирських нескінченних мурах
що падають останньою завісою
на марення мої...

Чорнобиль
1.
не дай дожить побачити заціпеніти
коли з морів до витоків стече уся вода
не дай від радощів згорьованим зотліти
бо з радощів насіється і розцвіте біда...
живе саме життя в пожаднім часокруті
в якім неначе
закільцьована тупцюється біда
там небо і ставок
людиною забуті
а вже тече
тече до витоків отруєна вода...
2.
зірвався розум вільний від гальмів
веселим лошаком толочив заборони
і гордий силою безмірною п’янів
і от згорьований закам’янів –
колишня гордість закільцьована у Зону...
тепер
не вип’є ранок чистої роси
і не озветься птаха із калини
з сумної порожнечі руку подаси
таврованим букетом з чорного полину
хоч пам’ять спалена
ще пам’ятає квітень
до тої вогняної миті –
історичної межі
за якою вмерла безтурботність світла
забудь про неї
слова не скажи
а пам’ять ту перев’яжи
сльозами довгими як ниті
що прядені з напіврозпаду почуттів
світлими до тої миті
як чистий ліс Полісся почорнів
3.
прикро
не прочинилась кватирка до простору
не увійшло до кімнати безмежжя
тільки фіранка напнулася спрагло...
прикро
чотирьох кутів недовершена злука
вмерла в бажанні розчавити подих
в останній схованці перестиглого людства...
прикро
на бетонованим бункером наїжаченої Землі
сумують суцвіття Світів світлими зорями
вмить збайдужілими до нашої долі...
прикро
що все так сталося несподівано
і нас не вистачило на близьке завтра...
прикро...
4.
навколішки поставали над ставом
закосичені верби
і вмерли
попечені палом з близького пекла...
забутий рушник ізлиняв на хресті...
стріха за вогневим вітром пішла
без вороття...
вцілілі оболонки своїх душ
люди запхали в автобуси
з мотлохом скарбів грошових
паперових...
а тиша гримить і сягає далеко
далі отих тридцяти кілометрів
навколо пекла...
де душі лишилися на самоті
марно чекати повернення тіл
розчахнутих палом із пекла
навпіл...
5.
в озоненій зоні
давно вже не зелено
там літо злиняло
листя своє виплакало –
гарячими плямами
на тілі залатанім
овогнений крик
перестиглих садів...
6.
вітряків обпалені крила
не зрушать старі жорна
переоране наче війною поле
не зродить молоді зерна
зневірені людські душі
не згадають й маленького слова
з батьківської пісні
хатина чорним часом притрушена
сумує сама на порожнім обійсті
сонце
дощі
вітер
мертве село тепер оминають
з імені його вже остання літера
горить догорає
7.
віддавна
не відчиняли вікон
завішаних павутинним плетивом...
віддавна
фіранок не прали
обважнілих коростою пилюги...
віддавна
під образами зчорнілими часом
не палахкотіла свічечка...
віддавна
не бився відлунням
ані плач ані сміх дитини...
віддавна
іржавіє дріт колючий
впоперек стежки до цеї хати...
віддавна...
8.
вигнувся сволок
присіла стріха
пошаровані часом шибки
не впустять до пустки сонця
і не озветься із неї голос
когось привітати
тут ніхто вже нікому ніколи
не потисне руки...
марнується застиглий час
в оболонці старої хати...
9.
перекисло і висохло тісто в дірявій діжі
вже ніхто не чекає тут свіжого хліба
павутиння сповило відлуння душі
і висхли на порох і щастя і біди
навіть скиглення з’їла іржа на завісах
вимерли навіть змарновані марення
листя і в саді і в лісі на порох висхло
чорним болем раптом опалене...
бабця моя розриває дротиння
колючими заборонами помережене
в покинутій хаті чека павутиння
чорним часом для чогось збережене
10.
немає тиші але й не чутно метушні
немає ріжок як нема і німбу
ось тільки порох від зотлілої душі
куриться у кутку живий ще ніби...
мовчать хвилини як німі сторіччя
нема у хаті ні потилиць ні обличчя
в печі лишень присохла сажа і зола
на запічку зітхання ворушить полову
давно згоріли зерна звуки і слова
пощезлої вже невідомо як матусиної мови
і скиглить журавель у вічнім надвечір’ї
криниця без води немов осліпле око...
як довго нидіє зоря над тим подвір’ям
але й вона паде
мов ненароком...
11.
збережи моя Берегине
за обереги не відпусти
не дай мені впасти
з крутого берега
не навчи мене
клястися і клясти...
молилось хлоп’я причинне
навколішках на чотири вітри –
Берегине моя Берегине
де ж ти була тоді
що висхли мої молитви
під сонцем величних будов
немов під чужинські копита
там світле майбутнє лягло...
12.
я бачу той чорний попіл
із відстані чотирьох століть
хоч минуло
тільки чотири роки
як падав і падав
на трави жовклі
чорний сніг
падав
на прип’яту до

читати