Завантажити

шурхотом листя впалого
за щезаючим тихо маревом
світанкового сну
за будь-яким порухом
з липневих доріг пороху
чи павутиння осіннього
чи вічної брили із мохом синім
за будь-яким зрушенням
без чийогось запрошення
кидаюсь із завзяттям
мов іскра з багаття
із жадобою вилітаю
і на вітрі
і на льоті згасаю


* * *
лілеї
лелітки літа
до липня налипли
усміхалися ночі
усміхалися дневі
а час посміхнувся –
поблідли посліпли
серед тривог серпневих
зів’яли в знемозі
по єдиній дорозі
назустріч осінь бреде
зиму веде...

Причинне
Опівночі айстри в саду розцвіли...
О. Олесь
і тобі на біду
із блідого бадилля
вінка із плету
на відьмацьке весілля
із химерного сну
із блідого бадилля
вінка зодягну...
і будем подібні
на тих що були
собі і майбутнім огидні
навіть у часі хули
коли шанували нас злидні
за те
що були...
ані ранку чекати
ані кликать весну
ні з минулого матір
ні із завтра дочку
ні неба
ні хати
ні сонця ні сну...
у вінку волохатім
якого тобі я сплету
на причинне весілля
із сухого бадилля...
з приворотного зілля
вінка зодягну

* * *
вітер вальсує вулицями
вздовж асфальтів
сфальшованих грошей
пожмакані жмутки жене
з по щезлого літа
здевальвовані тіні надій...
ще бенкетує осінь
та ось
і вітер втече у вчора
і назавжди скінчиться усе
навіть бридкі калюжі
так захолонуть страхом
кришталевої чистоти
хоч ковзайся й падай
а схочеш –
зробиш свічадо
вікно в позаминулі світи...
коли ми чекали літа
і все ще було попереду
і Зелені свята
і Купальські вогні...
поки ж
хизується хижий вітер
і гойдаються ліхтарі
падають і підводяться тіні
налипаючи до фасадів
луплених часом помешкань
де люди принишклі
чекають нового Різдва...

СРІБНІ СУРМИ

* * *
мабуть вже скоро
бо чекати несила
як укоротить з нехлюйства
рік собі віку
і поляже у полі пшениця неспіла
і жайвора діти втратять домівку
втомиться протяг у клуні порожній
і ніхто не зійдеться на осінню толоку –
проскакує зиму думкою кожен
і що то за час від щербленого року
ущільнений в мить од літа до літа
мов самотня сніжинка на долоні розтав...
а душі товчуться ночами без світла
і брижі лягають на заспаний став...
мабуть вже скоро
зійдуться води
і дзвін на Великдень
і спів над вогнем на Купала
та нікому стане вести хороводи...
вічність за мить ‘дної ночі минала
щезали і знов поставали
серед неї народи...
мабуть вже скоро...
мабуть...

* * *
не навіяно не пороблено
тільки ж звідки
оця неприродна тривога
що посеред ночі змусить прокинутись
неначе щось наді мною скинеться
неначе комусь чогось треба
коли ізнов знерухомиться небо
із зорями без мигтіння
а навколо з реального самі тіні
і ті ще до ранку розтануть...
але ж чи він постане?
тому ізнову трива тривога
не навіяна не пороблена
і така ідеальна
тому що реальна...

* * *
заведено не нами найгучніші дзиґарі
що подзвін б’ють останньому століттю
поети спритні та цнотливі лихварі
вже подумки давно у новім розмаїтті
безглуздо в самоті шукати герцю
й гострити язика коли дзвенять ножі
а острах голками в холонучому серці
чи ми зустрінем завтра на новій межі
якщо рушник матусин і прадавнє слово
залишаться в минулім забутті
бо вже іде ота розхристана онова
і б’ють дванадцяту всесвітні дзиґарі

Такі ми є
А хто були ті вояки одважні,
Що їх зібрав під прапор свій Спартак?
Леся Українка
прости Свароже
такі ми є
яким нас творили Яґве та Аллах
і нам нема куди подітись
від наших відображень в дзеркалах
нас обступили ми
та нам уже не стрітись
вже серед нас самих на самоті
і на очах
не машкара на проміжок часу –
стійкий сіндром
набутого вже духодифіциту
і час мантачить
заїржавлену
на всіх одну косу
на нас таких
якими вже наразі є
та боїмося голосно сказати
сапмім собі в смерковій самоті
що ми живем плазуючи
і вже ніколи нам не встати
без рук
без ніг
без клепок в голові

* * *
покажи свої рани
на тілі живому
там де кров полохлива
досі іще не загусла
відкрий мені рани
дай пальця вмочити
і повірити в муки твої
і присипати сіллю
там де більше болить
поділи свої рани
між байдужих і ситих
не для болю і мук -
для рятунку душі
............................
із с свічада на мене
мої таки очі
вдивляються пильно –
чи ж то рани мої?

* * *
забіліла ізболена голова
нетанучий іній упав із снів
нарешті приходить Велика Зима
із відпочинком від дій та слів
і світитиме свічка без чаду
у просторі без стелі і стін
замість підлого – глибоке свічадо
з якого душа не постане з колін
і збереться до Ватри минуле
і всі свята на один Задовгий День
Водохреща Купалу до себе притулить
Даждьбогові діти і внуки
ушкварять козацьких пісень
шар за шаром очиститься тіло
від зашкарублості пережитих днів
покаянна душа що так довго боліла
обернеться собою за порогом Вогнів
і те покаяння постане останнім
бо не буде брехні у молитвах
з

читати