Завантажити

сміхом!
зовсім не лихо –
спокій лоскоче
і хоче не хоче
а божеволіє світ розгойданий
осипається зорями тихими
на зітлілу примару Аскольда...
над князем зіп’ялася
ордерами класичними
білява ротонда
й туристи ідуть незлічені
прислухаються до відгомону
тисячоліть незабутих...
осипаються зорі
на стацію Крути
де мрійники і герої
майбутні фізики і поети
в своєму першому
і останньому бої
лягли на триґранні баґнети...
на станції Крути
Гамлета тінь розстріляно –
бути - не бути? –
а зорями вже засіяно
кістяки у студентських кашкетах...
а туристи ідуть непрохані
а туристи ідуть незлічені
ґіди із ними брехнею забрьохані
кажуть про давні звичаї
показують верби розпатлані
що наче за князем заплакані
а верби то наймані жалібниці
що мають слухняну вдачу –
за чиїмось наказом розпустять косиці
заплющать зелені свої очиці
і щиро заплачуть...
а хлопці лежать неоплакані
освячені тільки прокляттям
і над Крутами сходить
червоними маками
кров молодого завзяття...
осипається зорями тихими
світ збожеволений сміхом...
4.
яка низка і мовчазна трава...
яка роса холодна і жорстока...
покошені лежать слова –
пройшла отава
сильна мов толока
хмільних веселих односельців...
та десь крізь сміття
пробивається джерельце
і знов у повінь зіллється
великая вода
й напоєне живе коріння
оживить покошені слова...
5.
Спогад
Ой, біда, біда
Чайчині-небозі
Що вивела діточок
При битій дорозі.
І. Мазепа
привілеї розтоптано...
козаків похолоплено...
геть!
болів доволі!
геть!
у старого гетьмана
душа покраяна
важкими
як сама безпорадність
думами
і він
мов застиглий маятник
гадає
що спинить народження глуму...
а потім...
а потім упав сніг
на століття ганьбою ліг...
геть!
болів доволі!
в мене душа покраяна
мов у старого гетьмана...

НЕ В’ЯНЕ ПОЛУМ’Я СВІЧІ

* * *
ані скрику
ані шурхоту кроків
з тої ночі
посеред якої мовчу –
запалила моя одинокість
проти себе самотню свічу
а за чорним вікном в задзеркаллі
за полум’ям свічки тремтливі зірки
я поховав у вогкому підвалі
всі минулі й майбутні гріхи...
сам на сам
і вже більше нікого
сам на сам
бо ніхто не чекає
сам на сам
ні загроз ні тривоги
сам на сам
тільки полум’я хтось коливає
чи то подих чиєїсь молитви
чи то шепіт чиєїсь нудьги
шкода що нема ні Окама ні бритви
й не відтяти брехні
не вгасити тривожні чутки...
запалила моя одинокість
проти себе самотню свічу
але ж звідкись шаліє навала
і криків і кроків
і я наполоханий
вже не мовчу
а кричу...
минає в цю ніч постраждале століття
і я викидаю слова що досі ховав
на смітник викидаю
немов застаріле лахміття
бо хтось інший
за мене раніше повстав...
і зоріє вже ранок
(новий чи вчорашній?)
і натовп назустріч прийде як завжди
і полум’я свічечки вгасить
(зарано чи вчасно?)
і знову мені виживати
поміж чужої
та своєї біди...

Правда і віра
пушинкою кульбаби
лебединим пір’ячком
вітер носить мою віру
аби не впала вона на землю...
так існують вони окремо –
біла віра в повітрі
і чорна правда в землі...

* * *
блукає боса правда
між людей обайдужілих
безмовна і беззбройна
і геть нікому не потрібна
самотня правда предковічна
напомацки шукає стежку
посеред ночі до схід сонця...
ніхто не пошанує старість
ніхто не зглянеться на неміч
живемо в часах новітніх
де молода брехня
блищить у бойовому обладунку
і сліпить людські очі
вкраденим у сонця світлом

* * *
тремтить
крихка окраса міражів
пливе за попелястий овід
намріяв те
з чим знатися не смів
жахався й думати
що зловить
гірчить
прадавня правда степова
в ковтках з прихованих криниць
в гарячих краплях
дідові слова
і біль поразок
і одваги міць

* * *
відбули барикадні бої
і впродовж порожніх розмов
між голими перехожими
під подертими прапорами
померлих ізвечора революцій
від раптово промовленого
(всупереч зів’ялій волі)
солоного слова
зроненого до старої рани
скинеться вгору
болюче гасло
і натовп із перехожих
випливе гарячою лавою
на перехрестя площ

* * *
прийти до тями
і вжахнутись
і кинутись під образи
клячати
витираючи червоні плями
не так з чола
як із душі
отямитись від сну страшного
від спраги скривджених століть
і відцуратись від крикливого німого
і прилучитись до живих
і вичавити плач востаннє
меча відчистити від ржі
відтяти кволому ваганню
ті руки
що тримали довго на межі

* * *
жарина волі не живе
ледь жевріє під попелом
на ріднім пожарищі
в садочку соловей не свище
там кряче ворон
на засохлому суку...
коли щось зміниться
на нашому віку?
чи так і будем доживати?
вже не поможе Святий Юр
не зглянеться Пречиста Мати
і нам не вилізти з баюр
аби на ворога повстати
бо попіл із руїн
із пожарищ
не стукає в охлялі груди
сокири поспадали з топорищ
погасли очі від полуди...
ізвідки візьмуться провідники
до бою
а не плескати з трибуни –
ну вороженьку любий наш
зажди!..
а він не жде
уперто суне
і незабаром батогом засвище...
жарина волі ледь жива
ще жевріє під

читати