Завантажити

Прип’яті пам’ять
на спустошену душу від мрій
на серце стверділе на камінь
і позбавлене всіх надій
13.
відходять до іншого виміру
друзі з отих ще недавніх днів
і нема
вже ніякого вибору
як і потрібних на часі слів –
самотнім залишиться сонце
самотньо палахкотітиме степ
не постука у їхні віконця
Різдво
не озветься вертеп...
кожен садив і сіяв
тільки чи зійде хоч щось
по нас..
стікає Дніпро повз Київ
і Прип’ять тече у ньому
і чорний час...
14.
втрачено всіх
втрачено все
і ніяких зусиль
не витрачено на це...
не звойовані не зурочені
постійно важкими трудами освячені
а пожухло у квітні листя
мов жито війною столочене
тільки його і бачили –
завіяв полову вітер
солома під снігом зогнила...
хтось торочить іще про заморські ліки
про рідну настоянку з дивосилу...
тихо навколо
мов на морозі
і самотоньки чаєчка квилить
при забутій за дротом дорозі...

15.
з вікнами вибитими
з дахом розпанаханим
самотіє будинок
людьми покинутий
на рівнині плескатій
безпорадно порипує вітер
хвірткою
наче дитина
що в себе запитує
наче дитина
яка ще нічого не згадує...
а над степом
морґаною райдуга
людям пощезлим
добро віщує...
16.
серед голих дерев
поруділих до травня
продовжує жити острах
осіннього листопаду
отак
і досі болить на негоду
ампутована по війні нога
від іржавого цвяха у п’ятці
наступив на якого в дитинстві...
ти в іншій країні
ти у вимірі зовсім іншім
вже бавишся із онуками
а в мене
той самий страх
той самий цвях
у центрі душі
17.
на прадавнім узвозі
у спеку і на морозі
бруківку було бито
колесами і копитами
босими п’ятами
і важкими гарматами
вітрами і зливами
парадами галасливими
кривавими революціями
декретами куцими
і зрештою попелом
із Чорнобиля...
в променях вічного Великодня
поміж Києвом і Дніпром
завмер Володимир з хрестом...
тече не стече узвіз
з Хрещатого яру вниз...
18.
і кришиться крихкий кришталь
і біла мла бинтом ляга на лоба
і мляво губи п’ють гіркий мигдаль
і вже не сам єси
а так –
подоба...
19.
відчай вечірній
нічне маячіння
зранений ранок
задушливий день
у скалках від склянки
пляшка порожня
в останнім зітханні
присмак гіркий
мигдалю...
20.
чи йдуть нові сніги
чи просто ще недавній попіл пада
сірий
із вогнища від нашої недавньої снаги...
не сплять багаття –
все летять й летять в далекий вирій
і дальні друзі
й близькі вороги...
ідуть із півночі сніги
й несуть з собою попіл сірий...
не сплять багаття –
не знято ще над Зоною закляття...

Похорон Патріарха
на майдан Софійський
під дощем стікала
і не гусла кров
сміялись
по команді “вольно”
безвусі юні вояки...
дощем прибитий
розчинювався
у калюжах мирний газ
що вичавив останні сльози
у згорьованих людей...
сміявся
розповнілий по літах полковник
тримаючи підмоклу сигарету
в куточках мужніх губ...
клячала
геть старенька жінка
і волала
до захмарених небес...
сміявсь
поважний вельми ґенерал...
топтались
чоботи важкі
по корогвах подертих...
самотній в’язень
у труні
чекав терпляче зустрічі
із рідною землею...
сміялися
тризуби на беретах
чорних й малинових...
і божеволіло
повільно все навколо...
сміялись
ґумові кийки
по непокірних спинах
біля стовічних мурів
найсвятішої Софії...

Київ 1964
(зі збірки віршів київського “Самвидаву” 1964 року
із незначними авторськими та редакторськими правками)
1.
ніч вляглася полудою
на київську землю
раптом (раптом?!)
крайнеба
цілунком Юди
запікся зажеврів...
забувається все що сказано
губиться все що записано
Юди цілунок вічний –
жив чи не жив Христос!
здавна відома істина
що гнівом плекає пісню –
з леза віками не зійде іржа
як правді у горло встромлять ножа...
та замовчують все
що сказано
та спалюють все
що записано
тільки Юди цілунок вічний –
хоч і недовго прожив Христос!
2.
вогонь... вогонь...
стрибає по полицях
і полум’ям займається підлога –
буя підступна косовиця
по сторінках історії розп’ятого народу...
вогонь... вогонь...
на підвіконня здерся
у шиби вдарився щосили
і божевільним склянорозбитим скерцо
ті шиби в ніч задріботіли...
вогонь... вогонь...
шалено кинувся на Київ
і зорі розбивались
на розпечених майданах
коли підвівся пращур
із священним києм
з овуглених часів у вікових кайданах...
вогонь... вогонь...
танцює ритуальний танок
навкруг богів полян і паль козацьких
і навкруги осліплого Богдана
що йде крізь полум’я навмацки...
вогонь... вогонь...
від вогнищ інквізицій
що перекинулись через шлагбауми столітні
і падають із книгами полиці
немов розстріляні жінки вагітні...
вогонь... вогонь...
реве шалено мов штормове море
з його прибою чорний попіл в’ється
і розбиваються на тротуарах зорі –
вогнем причинна ніч сміється...
3.
Балада пам’яті
На Аскольдовій могилі поховали їх –
тридцять мучнів українців,
славних, молодих.
На Аскольдовій могилі український цвіт –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ...
Павло Тичина
іти у світ
а він божеволіє

читати