Завантажити

свічечки
подих молитви
що проказує тато...

* * *
тулились зорі
до опоганених залишків людства
і згасали одна по одній
в останній замерзаючій ноті
із всеохопного моря мі мінор...
сумно стікали із заінених вікон
візії втомленої зими
Різдвяної ночі
підводилися із зболілих колін
зневірені самотою
і виходили один до одного
на безкрайній Майдан –
Нова Зірка
сяяла вже над ними

* * *
небесно золотаві образи
потьмяніли
під каганцями чорної образи
у кіптяві з недавньої біди
де не було молінь –
самі накази…
було
щодня гарчали поїзди
аби у довгу ніч під змерзлою горою
людей забрати наче в нікуди
де їх товкти
в снігах на купи гною…
щезали люди
наче не були
такі здавалося одвічні
на цій освяченій землі
що видатні
що пересічні...
під змерзлою горою...
заяложений штамп
спотворений не мною
але все ’дно мені гірчить
і не віддячити нікому -
історія із сорому мовчить
про поділ цей
на провідних й сірому


* * *
мовчать блакитно золотаві образи
німує воскова свіча під ними
у полі сніг
від борозни до борозни
вкриває лан у саван і сивини...
втомився вітер
завію кинув перед ґанком
хоча вона іще мести могла
завмерло все
але не зможе дочекатись ранку
самотній комин посеред села
того
що ось наразі віртуально
в оцю найдовшу найдивнішу ніч
молитву плаче поминальну
сльоза мов зірка
падає з Господніх віч
тремтить у довгому падінні
водночас
і знамення і видіння
із глибини небес в земне село
і там
відкриється комусь у самотині
про те
що станеться колись
і що колись було...
їдкий димок
не зігріва самотній комин
що сам один на згублене село
луною з давнього
не чутний подзвін
неначе шепіт з того
що було -
у яслах порожньо
і мудреці не йдуть
із заходу зі сходу
і пастухів нема одвічних
не чути немовля
коли не чути і народу
ані з доріг
ані з узбіччя...

* * *
блакитно золотаво світять образи
і ясно сяє пломінь давньої лампади
і ледь гойднулись Божі терези
коли озвався під вікном колядник
ізнов ся ніч прадавнім озоветься
ізнов все небо всліпне від Звізди –
хтось вже отам навстріч іде
й бентежить серце
і кличе в простір
із в’язничної біди...
хай буде так
що зле зламається на добре
а над пшеничним ланом
знов засвітиться ясна блакить
і навіть там -
де тридесятий обрій
де інше небо
ще у сполохах тремтить
де схриплі голоси в снігах
весну так довго кличуть -
воскресне все
і під замерзлою горою
постане мовчки поминальне віче
хмарками тендітними
над чистою водою...

* * *
щедрівка щира голосом дитини
вітає рік новий –
Новітньої Звізди
і світяться у кожної родини
в святих кутках
небесно золотаві образи...

Хорал надії
Різдвяна ніч...
свічки тремтять
заплющено повіки
пливе хорал за всі моря
щоб десь
розсіяні у білім світі
здригнулись душі
чуючи биття
великого зажуреного серця
що в безнадії в небо б’ється
бо ж пусткою стає йому земля...
пливе хорал –
надія вороття
сліпа надія сплющених повік
повік!
одвічно і довічно!
з усіх доріг
де пожаром походів
чіплялись за життя
зникаючі народи
і просто вже самотні люди...
мовчать
уперто стиснуті повіки –
буде!
Буде!!
БУДЕ!!!
... пливе хорал –
останні ліки
тремтять свічки...
Різдвяна ніч...

* * *
не звалась Звізда Різдвяна
до колядників безголосих
що на миґах прохали сала
не впала й дощова крапля
на зоране вранці поле
і засіяне краденим зерням...
надходять нові часи
і зводиться зло ворожнечі
над проваллям старого звичаю
звідки ніколи ніхто не почує
навіть відлуння
чи з крику
чи з шепоту
чи з плачу
чи з мовчання...

* * *
мерехтить зоряними цятками
не вимкнутий Ним
дисплей неба
мовчки
Йому молитовно підтакую
хоч для Нього
поклонів не треба
віддавна
Його земля посивіла
як з горя
в жалобу згорнулася Мати
найщиріші
клялися і кланялись
Його Синові
аби потім на болях за біль
розіп’яти...
зрада
досі блукає Його землею
стежками шляхами коліями
і скільки згинуло
поцілованих нею
і стільки ж іще збожеволіло...
марно шукати у люстра пораду
бо ж звідти не глянуть на тебе
Його очі...
зоряними лелітками сльози падають
з чорного неба найдовшої ночі...

* * *
на долівці різдвяна глиця
догоріли свічки ще до ранку
в похололих свічадах нікого
новий рік завітав з подарунком –
змолодила криницю новенька цямрина
та з минулого року лишилася дірка
на старій ще батьківській цеберці –
не дістати цілющої чистоти
не змити старі гріхи
із нового тіла

* * *
це
неосяжність
споконвічної віри батьків
у святій простоті прохань
в щоранкових коротких молитвах...
мінялись мінливі сузір’я
як минали поволі віки
і мінялися лики богів...
не мінялося Слово
в молитві...

* * *
іскрять дроти
погойдується вітер
одна по одній крапля б’є
в забутому вікні
нудьгує світло
то ж не моє
і не твоє...
самотня осінь
ходить колом
риплять промоклі хідники
щеза у кволій мряці
тихе слово
на відстань щирої руки...
минеться осінь
вкотре

читати