Завантажити

шати
Великого Дня...

* * *
ще падне з неба сніг
весна ще листя не зродила
можливо гріх якийсь
мені не зарахує Біг –
іду врочисто в білім вбранні
(настільки закушпелив сніг)
на всеньку ніч до Храму...
ще для весни зарано
і падне з неба сніг
а я іду воскреснути на ранок
і нерозпукнута вербичка
долоню гріє через рукавичку...

* * *
завиє вітер
віхола завіє
столочать світ сніги
із чужої зими
ізнов замерзну занімію
безсилий битися
у білій млі
і перших пролісків
затихне подзвін
ізнов
плекать надію марно
на весну...
із завірюхи
хтось на мене –
ось він!
і я мерщій тікаю
з того сну...
весна живе
хоча й не розкошує
і вперто вруниться земля
ідуть свята
співають Алілуя!
до світла повертаючись здаля

* * *
псалом пливе
тремтить в склепіннях
прадавніх фресок злото сутінкове
і прокидається від сну сумління
й душа зліта жаданнями онови...
псалом пливе
і розчиняє простір стіни
в церковних банях небо зоряне...
псалом пливе
і всі часи в єдинім нині
яке ніколи вже не промине...
псалом пливе...

* * *
простіть мене спотворені слова
я вами бив повітря кострубато
не винний я –
була така доба
обставини
умови
як спілий колос ділиться
на хліб і на полову
так я оті сумні роки не жив
перелетів
розчахнутий навпіл
законом тихим і страшним
і совістю
що щулилась у закутку душі
сичали дні
мовчали ночі
напіврозчинні в вині –
ми всі були до кривди неохочі
але ж брехали вдень
й молилися вночі...
простіть мене святі слова
я вас навчуся знов уголос вимовляти
й почну з далекого забутого даля –
із немовляти

Ми, воскреслі
і ти, як усі воскреслі
не любиш про смерть говорити...
Ліна Костенко
а скільки ото нас –
воскреслих
може присісти
до поминального столу?
для когось
може й буяли весни
але ж ми товклися
ген за тим видноколом
в землях чужих зморожених
довбали каміння у кризі
нас дома ніхто не згадував
навіть вороже –
імення наші
чорними плямами
у кожній книзі
і поміж рядками...
так скільки ото воскресло
урешті-решт?
крига ота
справді з весною скресла
але ж тою водою
хіба поллєш
занедбане без господаря поле?
всохли виморожені вишні
і до пропащої нашої долі
не зглянеться і Всевишній
самі трохи помовчимо
про вчора сьогодні завтра
про посіяне і столочене
зітханням
не згадкою...
зітхання нашого не змовкає гомін
всупереч всі живемо бо ж вперті
і про нас
перемови ведуть Великоднії дзвони
що славлять
перемогу життя над смертю...

* * *
на потаврованім чолі
без суду розіп’ятої Землі
зранена трава кричала
і пручалась
молилася
й підтята знов вертала до Землі
як все вертається одвічно
як ви
як ми
і рядові й непересічні
на подушках в родиннім колі
в бойовищах у дикім полі
і потаємно і відверто
а то й в безмарочнім конверті
звісткою скупою
про похорон в змороженій Землі...
щезали ви
щезали ми
лишень по тому сходили
великі і малі
упертою зеленою травою...
як боязко ступати по траві
не чоботом –
босою...

* * *
голубонька моя
струсила з пір’я пил
і в голубому небі розчинилась
лишився шелест крил
і проводи скорботи
немов на криласі
іще гортають ноти
вже невидимі хористи
хоча відправа відбулася
урочиста...
простилися скорботи болі та жалі
і знову небо недосяжне до землі...

* * *
стікає соками береза
на боязку іще травицю
прозора крапле кров
водночас сльози й сукровиця
весни воскресне джерело
зсудомлене за довгу зиму
і віра вернеться
якщо
не вимерзла у тій крижині
я знову юний як
тоді
коли хурделиць ще не снили
ось тільки сніг із голови
здмухнути вже немає сили

* * *
весна раптова
й прозора прорість трав
згинається у болях анемічних
і не погребує душею споконвічне
серед байдужих верб воскреслий став
позве і нас
воскреслих до розмови
про те
як вижили серед зими
в брехні у холоді прийдешньої чуми
і не втрачали віри у замріяну однову

* * *
летіло вітання весіннє
повітря різало
пружним крилом першого журавля
і я врешті сам виринув
з крутого виру на бистрині життя
а може з далекого вирію
з-за нереального вже овиду
назустріч березню
що теж повертався здаля
і так мені стало болісно
й сумно до розпачу до плачу –
не встигну нових боргів наробити
і по старих жодного не сплачу
зав’януть ще не посаджені квіти...
ізнову ось зараз
враз весна промине
ізнову наразі
сам загублю себе...

* * *
ми поплачемо нишком
не було чим сплатити
за довічне вигнання
на своїй споконвіку землі
ми пошепки скрикнем
причавленим криком
про раптове прозріння
що ми не раби
ми радість дочасну
поділимо чесно
на всіх що мовчали
в часину хули

* * *
втомилася зима
у боротьбі з весною
але іще колотиться
мов знехотя сама
на хіднику примерзлою водою
дарма –
ота слизота не лякає
вчеплюсь за світло

читати