Завантажити

чорній ріллі...

* * *
тихо тече
витікає Час
вузеньким вічком
з подвійної брами
між тим і цим...
підставляють ретельно янголи
срібне ситечко
проціджують наші вчинки
намагаючись
залишити чорне у вчора
і тільки чистого світла краплі
взяти до завтра...
і все було б добре
але в ситечка сіточка
із дірками...


* * *
хтось невідомий
десь поруч
настільки поруч
що майже впритул до мене
гортає грубезну книжку
наших подертих доль
де порозкладене все майбутнє
і так далеко
мо’ й до самого завтра
від шелесту тих сторінок
віє по віях вітер
і розплющити очі не смію
на останнє слово
на кінцевій сторінці

* * *
пригорни мене
і пробач мені
не про байдужі очі людські
а по-людські
хоч і подумки
хоч і потайки
хоч на мить одіклавши вічність –
за вчинки щоденні
за усталені звички
із спадку рабів
ще й за те
що роками у схронах німів
а сьогодні захрип на площі...
пригорни мене
і пробач мені
і дозволь наново хрещеному
мовчки піти до прощі...
пригорни...

* * *
остання злість пішла до небуття
як перед тим добра не стало
Час вибачив усім без каяття
бо щезне й сам за темним перевалом
і зашморгом затягне до одної цятки
усе до обрію й усе за видноколом
склює сузір’я наче птах зернятка
і щезне сам мов і не був ніколи
вбере до себе все
ніяке
добре
зле...

* * *
чотири стежки протоптано
а хата нидіє пусткою
чотири струмки поряд із стежкою
а криниця заспана сохне
чотири ще зіроньки понад хатою
а місяць сумує у самоті
чотири біди ще не названі
а вже невідворотна є


ЗОНИ ПОЗА ЧАСОМ

* * *
прийде і постане із булості
як нас лікували
й не давали пропасти
з панської чулості
з панської ласки
бо ж ми божеволіли
не з Божої волі
аби і не чути
аби і не бачити
чорного згарища
із юнацьких надій
прапори і мечі
не на звалищах
ми ховали в піснях
що співали їх подумки
всім на подив
ніщо не забулося –
ані панова ласка
ані панова чулість

Воркута
1.
ізнову злить злостива заметіль
ідуть сліпі сніги на мене
звідусіль
хуґа холодить хату хижо
й тривожно тужавіє тиждень –
ще стільки їх мине
до вранішнього світла!..
а над гармидером снігів і вітру
співають перемогу сполохи сп’янілі
коли на мент
сховаються в заметах заметілі...
тріщить метрова крига на Печорі
аж виє з переляку вовк
на зорі...
2.
полярна зірка сторч над головою
шалено довга ніч проклята німотою
і окордонена колючими снігами
в одній тональності
мережить білі ґами
без слів думок чи іскорки надії
лежать людські колоди в сніговіях
на острівцях
де зупинився час нівроку
дзвенить
потріскує зморожене болото
що може скреснуть стрімко по весні
і прилетять із дому журно журавлі
на килими червоні з журавлини –
то наша кров розлита на краплини...
3.
сполохи колихали небо
лелітками опадали зорі
і змерзалася пам’ять про тебе
вкриваючи кригою море
як пережити задовгу нічку
до сходу сонця ще сотня днів
і ховаю на дальню поличку
пам’ять про пахощі із полів
тут на лисій маківці Кулі
де обійстя снігу і вітру
змерзається пам’ять про чулість
і посивіла веселкова палітра...
як пережити задовгу нічку
а потім іще кілька таких...
а скінчиться все –
то за звичкою
ділити на сих і тих
буду вертати у вчора
до сполохів на півнеба –
за сніговійною шторою
пам’ять примерзла про тебе...
4.
оголена пляшка
серед вечірнього смутку
як роздягнута правда
про минулі без ранків літа...
оголена пляшка
вже розлита до склянок
по три слова прозорих
про минулі без ранків літа...
оголена пляшка
наче ніхто і нікому не винен
троє випили мовчки –
проминули без ранків літа...

Балада віри
Забув Господь цю землю. Многогрішні
Розвіялись апостоли її,
Щоб згадувать, як квітнуть вишні,
Цвітуть жита, як плачуть солов’ї...
Є. Маланюк
марення
вже якесь ірреальне
наче не віхола –
вишні цвітуть
і плачуть білим прощанням
і віри нікому не ймуть
і стікають пелюстки сльозами
як спогади давніх літ –
ще трива у тайзі соцзмагання
щоб у серці не танув лід...
чвалом промчали роки
наче дні
крізь криваві світання
крізь підпілля і ризик борні –
ще і досі не вляже ледача луна
від пісень з перемоги повстання
на майдані Софійськім юрби...
тремтять пелюстки на баґнетах
на плетиві дроту мережанім
і крижаним кавалком
у серці поета
змерзається віра збережена...
та віхола –
ще не лихо
бо снігом вона не дихає
а цвітом вишневим нависла
й думам так гарно мислитись
про майбутнє і про колишнє...
на табором
над засніженим табором вишні
цвітуть вишні
маряться вишні...
віри нікому не ймуть –
просто цвітуть...
Курбасові ніч
скуйовджене
злістю несите
концтаборами сповите
білим ведмедем спотвореним
змерзалося Біле море...
і марення мої і марення мари
коли зоріє ніч на ранок
немов химерна декорація
а в мене серце зранене
в рубцях
червоних інкрустацій...
ніч пилом зоряним
притрушує мовчання в’язнів круто
які у забутті своїм
говорять із коханням призабутим...
зоріє ніч на ранок
прозорою завісою омани
жовто зрадливим

читати