Завантажити

пережита
сніги сховають все
що десь було і загуло...
тремтить в долоні
колос житній
і знов надія
на нове Різдво...

Ранок
переламна Пора
підійшла спроквола
без поспіху і без усміху
а мені защемило
від стрімкості тої
наче життя
одним днем пролетіло
і сонце до заходу покотило
і не взяло мене із собою –
залишило посеред ночі...
від стрімкості тої
не впав а устояв
хоч ламалась не ніч
а велика Пора...
хай вже збілілим болем
мов засніжене поле
снить моя голова
хай вуса і вусна мої побіліли
хай сурми зорю просурмили –
я ще не впав
я ще устояв
хоча від навальної стрімкості тої
за ніч все життя промайнуло
в якому я був й не загув –
відійшла у минуле
і ця сповідальна ніч
на зламі сторіч...

* * *
мов луна поминального дзвону
розчинила до ночі вікно
і тремтить на холодній долоні
світло зірки що вгасло давно

























ВЕЛИКОДНІ ДЗВОНИ

Одвічне
(за мотивами картини О. Іванова)
іде Христос...
за ним
блакитна далечінь
тривожна мов заклання...
іде Христос
радіє раб –
справдилася надія
справедливий йде Месія –
одвічне сподівання...
пристрасний пророк
натомлений чеканням
помахом руки
немов востаннє –
дивуйся і диви!
і віруй!..
з небесного розплавленого виру
іде навстріч Христос
іще шукаючий хреста
й блакитна далечінь
мов перезва
лихим похміллям тужавіє
піснями впоєна з весілля
вчорашніх досі непримиренних вагань
двох вад одвічних –
підступності людської
і віри впертої
тієї віри
що не буває марної офіри...
і от іде навстріч Христос
жадаючий хреста...
за ним блакить
дзвенить
мов перезва...

* * *
на часі проща
чистий плач
торкнеться верха вітражів
і світлим сяйвом
потече
на вкляклих...

На святі барв (Писанки)
...єднаються в розлуці кольори
на святі барв святім і таємничім...
кигиче ніч...
не спить...
не снить...
кигиче...
і щось там зичить людству –
мабуть новий день
великий день...
Великдень...
Великодній...
жагою віск розтоплено
сльозою віск покроплено
і фарбами тече життя
у візерунках наче навмання
по білому пливе мереживом сферичним
таке просте
і в простоті до того таємниче
те свято барв...
одвічне як саме життя
і як саме життя незвичне...
доріг циганських рип
шляхів чумацьких скрип
і співи риб
й мовчання солов’їв
сіяння днів
у розквіті жоржин
і степовий гіркий полин –
о пломінь фарб...
єднання і розлуки кольори
з усіх доріг відчаю і скорботи
у день повстання з попелу надій
людей до сонця піднімає
теплий дотик...
ідуть століття –
валки чумаків
по неозорій Україні
від оріянців антів з темені віків
від пращурів далеких линуть
ті кольори
ті дивні кольори...

Перед Великоднем
Народ мій є! Народ мій вічно буде!
Василь Симоненко
і люди є
і нива родить
а що хрущів над вишнями гуде...
є все –
але немає вже народу
що погубився невідомо де...
навколо метушиться
у клопотах буденних
якесь населення
мов сіра мурашва
у декого можливо щось
іще дрімає в ґенах
із тої давнини
що відійшла...
зненацька зрідка
у старенькім храмі
дзвін із свого серця
струсить порошину
молитва тихо озветься
що була колись гаряча полум’яна
тепер у сірій днині
призабута і закута...
нині...
таж люди є і нива родить
і пісня не умерла і живе –
ми знову станемо народом!
іде Великдень
і всіх до воскресіння зве...

* * *
ідуть сніги
хоча зима на зламі
ідуть сніги дощами
не снігами –
на зламі
не зима задовга
а одвічний час...
самотнім білим проліском
весна між нами
хоч падають іще сніги
але ж весна іде по зламі
і сонце до Великодня поверта
й новітня днина обгорта
нас геть усіх що народилися узимку
й не бачили ні квітня ні весни
але ж останні падають сніги
і не снігами а дощима...
розчахує не двері
а столітні стіни
тендітним проліском весна...
зимова ніч на зламі
і світла днина
в снігах останніх
що падають дощима
на нас
народжених задовгої зими
що панувала владно
й ніколи не чекала
і натяку на зміни...
останні падають і розтають сніги...

* * *
облиш
нехай ще пада знахабнілий
на голизну весни лапатий сніг
вона ще-бо і листя не зродила
а зрештою
можливо
що вже ніякий гріх
сьогодні не поляже на мене...
нехай із вчора в ранок не втечуть
оті дрібні мої нещастя
нехай в неробстві свята проминуть
години ці гіркотного причастя
ніщо вже не чіпатиме
по сповіді мене
то припини
свої так запізнілі настанови –
я каявся коли
й мені здавалось зовсім щиро
що й небеса розчули кожне слово
й усе вже прощено мені
за скоєне до вчора...
тому облиш...
усе облиш...
нічого не повторюй...

Писанка
розігрітий
на моєму відчаю
у восковім розплаві
квітень
вже повернув на Великдень
Вербна неділя збігла
купку пухнастих котиків
на долоні лишила
крутилося яйце-райце
на пучках пальців
під писачком попискуючи
і вбиралося в

читати