Завантажити

зорями
замість цукру...

* * *
на гострі вилиці
вузьких вулиць
вилилась моя огида
до міського побуту...
зрощений на асфальті
під трамвайний брязкіт
навпомацки стежку топчу
до дідизни степів
і збиваю до крови пальці
під панциром черевиків...

Смерки спогадів
шкультигає проміння
серед кривих дзеркал
переляканих ставочків
дрібні скалки зірок
і заглушених часом пісень
в метушні верболозу
в очеретах щезає шепіт
вітер закляк у високій траві
луною з дитинства
з-за кульбабових косогорів
цвіркуни
цвіркуни
цвіркуни...

Запах полину
Ігореві
Римар старий
і малий Римарук
розійшлися у часі навічно...
із забутої стайні
солому вищипує крук
і збивають дощі
здичавілі порічки
там іржа доїдає
останній вухналь
а тлумачний словник
його геть викидає...
у бляшанім авто
нікельована сталь
іржанням нового мотору
старе нагадає –
смутну і веселу
щирість забуту
гірку і солодку
кров із калини...
і куряву врозтіч
з доріг на покуту –
в смороді міста
запах полину...

* * *
з дитинства прийшов
перед очі постав
в очеретах і вербах
перев’язаний став
переходив у ніч
шкультигаючій вечір
і дитинство приніс
у безсоння старече...

Осінь
перев’яже осінь
туго і тоскно
шнурами довгими журавлів
пройдешнього літа спомин...
перев’яже навхрест
й до пролісків перших зав’яже
зажинкову пісню з полів
липневу грозу невтомну
коротку отаву
ожини сумну сивину...
і твоїх почуттів рештки
до весіннього судного дня
поснуть з усіма
під снігом прийдешнім...

* * *
звільню своє тіло
зболіле з неслави
вивільню голову
з павутиння думок
що роками мережила
хвора уява
з потолочених часом
минулих толок...
вже не сходяться люди
на забуте обійстя
із-за власних парканів
з-за мурованих стін
і під сонцем блищать
недовіри загострені вістря...
я ж у вільних степах
на століття постану один...

* * *
і наостанок
скривджений ранок
без сонця
без хмар
без роси
надтріснутий дзбанок
зволожених згадок
і наостанок
витече з рани
краплина сльози
на нетоптаний ґанок
припорошений пам’яттю самоти

* * *
хоч ранок вже у праведнім труді
мов трунок зап’янкий в кришталі на столі
та все попереду –
здобутки і жалі
бо ще до келиха отрути не налито
й зарано Господа погордою гнівити
ще так далеко сонцю заходу дійти
і нам упасти до нічних обіймів глупоти
ще тільки ранок і початок маяти
ще тільки тінь коротшає від нашого стовпа
де нас увечері припнуть за недомовлені слова
за всі незвершені потуги і діла...
ще тільки ранок
ще так рано
початок всього тільки ще
і трохи щем
ще не прополосканий дощем
і сонцем не зігрітий...
іще до келиха отрути не налито...


ПОДОРОЖІ В ЧАСІ

* * *
до минулих часів
причинено двері причинні
нема ні шпаринки ні вічка
чавунна жорстка колісниця
відчайдушно чавить вчорашнє
нас несучи в будучінь...
нас колихає одвічно
вічне сьогодні
із сліпою надією світлого завтра
для прийдешніх по нас поколінь...
ми ж пшениці палили на попіл
щоб під небом блакитним
не звабили нас...
ми ж димами чорнили святую синь
щоб не звабило небо
над злотом пшениць...
озирнутись би нам
в сині вчорашні озера
озирнутись би нам
у спілі вчорашні жита
та чавунна жорстка колісниця
відчайдушно чавить вчорашнє
у вічних обіймах сьогодні –
нас несучи в будучінь...

* * *
стривожені коні хропуть
знервовано б’ють копитами
і моя не причаєна лють
підштрикує душу між снами
до звитяги до бою до болю –
довге відлуння бринить
і гасла згасають поволі
бо багнеться бути бійцем
лиш на мить...
а сни між роз’ятреним явом
цей вибрик сполошених ґенів
всихають мов роси по травах
як щезаємо й ми безіменні...
стривожені коні хропуть...

* * *
рипить ревматичними м’язами
стовбур старого явора
розпорює
шелест тиші по швах
аби ж хоч якийсь вітер
хоч би якась причина –
просто в старечім безсонні
гомонять
і роки і віки

* * *
дебелий стовбур часу –
десь глибоко в чорнім проваллі
його коріння
десь високо
серед білих зірок
його віття...
дебелий стовбур часу –
з його болючих тріщин
важкою смолою
поволі стікають в минуле роки...
на дебелому стовбурі часу
все кам’яніє
разом із смолою –
комахи і цивілізації
пухирці чистого повітря
і сморід воєнних пожеж...

* * *
живу розчахнутий у часі
розірваний у просторі живу
ні сповіді ані причастя
нема реалій бо немає сну –
мої пройдешні та прийдешні
усі життя сплелись у млявій млі
немає дна
нема й поверхні
у цій паскудній вічній маячні
а поруч десь маяк мовчить кричить
до мене потаємним жовтим світлом
над ним блакить зорі ячить
та в мороці нічого вже не видко...
лише надія ледь іще жива
й життя тримає –
з останніх сил шукаю ту стежину
й пливу в тумані випливаю
усупереч усьому
неодмінно

Деркач
рипить деркач у древніх травах
у синіх вилогах вечірнього смеркання
самітний як і я в своїх уявах
про неминучість покаяння...
лишилися удвох на степ розлогий
коли іще не висвітились зорі
і місяць ще не вийшов на дорогу
іще не став на чергу

читати