Завантажити

воскреслим
линуть і линуть лебеді...

* * *
небо чорне розчахнулось
спогадом
скотилась холодна зірка
на тремтячу мою долоню
застигла в мереживі літ
спогадом
пече пропікає долоню
холодний кавалок зорі...
невагомий вишневий пелюсток...
дерева за хатою в білому
до щему до болів у серці
спогадом
прадавня постала весна
вишневим цвітінням зав’южена
і розчахнулось зболене серце –
батькова пісня долинула
спогадом...

Ностальґія
за вікнами біла завія
мереживо біле пряде
ізнову моя ностальгія
крізь заметілі до мене іде
відчай вікно відчинить
а з вишневого саду весна
заходить до мене незмінна
трохи тривожна і трохи сумна
а сад той такий далекий
наче вигадка казкаря
а над садом білі лелеки
і дим запашний з димаря
..........................................
до чого ж це стало далеким
наче вигадка казкаря –
у білім садку лелеки
і дим запашний з димаря...
але і в снах відцвітають сади
стихає на ранок завія
як щастя уламок
мов згусток біди
зі мною лишається
ностальгія...

* * *
зачарований
зачаркований донесхочу
покривало чорне
марно з мари зриваю
котра ніччю регоче
палючою
аж болючою
наче нічне кохання
що заплющило звабні очі
в солодкій знемозі
гейби щире
та скорше просто причинне
вичавлює піт і сльози
а на ранок з того маячіння
прийде похмілля
нахабне і гола
марно з марою змагатись
серед чорної ночі
яка довкола –
хіба ж порожнечу затиснеш
у п’ястук
сумну порожнечу пережитих літ
де пересушених днів перестук
і безкрилих бажань
нездійснений політ...
про що говорити з марою
не буде й відлуння з розмови
все вже пішло за водою
і треба усе починати ізнову
вертати до першопочатку
до крутих берегів Дніпра –
шкіру змінити
не тільки облатку
надходить пора...
зачаркований...
зачарований...
гусне в ночі мара...

* * *
В. Коломійцю
шкода мені шкіри старої
я до неї приріс від народження
захищала вона мене
від дощів та снігу
від образ ворогів
і від ласки коханої
шкода мені шкіри старої
де поблідлі синці
де зморшки з’явились нові
можна було б замінити
на новеньку лискучу
але ж плазувати не вмів
навіть вужем безвинним
не вмів і зараз не вмію
а вчитись не маю охоти
шкода мені шкіри старої

“Свободі і Батьківщині” *
б’ються не людина з людиною
не брати з братами...
б’ються народи з народами –
“Свобода і Батьківщина!”
хто вигадав облудне гасло “свобода”?
навіщо його вигадали
і зберігають кожен окремо –
гвардійці у німецьких шоломах
червоні стрільці у будьонівках
городяни за фіранками у кам’яницях
хлібороби по своїх обійстях
банкіри на своїх рахунках
і сам Президент –
Його Високоповажність...
а над блюзнірством
над муками
над байдужістю зневіри
над невгаслими по війнах надіями
тікала у небо із зорями Батьківщина
та не могла від землі відірватись
і так застигла у бронзі
притримуючись руками за зорі...

Примітка: Такі слова викарбувані на пам’ятнику в Ризі, поставленому на народні гроші у 1934 р.

Площа червоних стрільців
ніч...
сувора старенька Рига –
вулиць вузеньких сум
новорічна відлига
дощ із снігом
не зима а глум...
скам’янів
як століття своє згубив
боюся ліворуч
боюся праворуч –
таїна причаїлася поруч
у ворожих завулках
відлуння віків гулко
між камінням соборів
і раптом
біля гармати
на чатах
троє
з найбільшого в світі двобою –
на ґранітних кашкетах
червоні зорі
на ґранітних баґнетах
розіп’ята історія...

Колискова
десь у світі війна буя...
рости
рости моє немовля...
у світі буяє лихо...
рости
рости мені доню на втіху...
хай прикрості світу тебе обходять
тільки тримайся свого народу –
древі життя по гілках бруньок багато
та не з кожної може людина розчахнутись
а щоб красно буяло наше галуззя –
дарую тобі необмежено друзів...
хай радістю веснами
вруниться батькова хата –
зростай же як Лайма *
ласкава й багата...
забобонів не відай
не знай остороги –
хай Янові трави
тобі устеляють дорогу
хай виплесне море
бурштинове намисто...
зростай же
як матусина радість
як таткова пісня...
люлі-люлі –
гойдає Лачплесіс* колиску...

Примітки: Лайма – міфологічна богиня щастя, Лачплесіс – герой народного епос
Лайма
блукає лісами лагідна Лайма
й ночами
чорні озера мріють
синню її очей
і там
де вона проходить
черемхові кущі оживають
і танцюють дівчата у білому
місячним сяйвом осяяні...
блукає лісами відлюдниця Лайма
бо згубила колись серед білих ночей
(чи просто шукати не хоче?)
стежки до людей...
де блукає
там папороть зацвітає
мов сакта* ясніє
на білім її плащі
там росами казочки сіються...
та їх прибивають дощі –
і люди слідів не знаходять
і самі вигадують
як у давні-прадавні часи...
богинею щастя
колись називали її земґали
як уперше вона завітала
до курних їхніх осель
та їй не було де лишитись
бо війни ніяк не змовкали
на зеленій латвійській землі...

Нова ніч стара
надходить нова ніч
стара як сни із дитинства:
вийти мені на вузьку вулицю
вільну від усякого сміття
світиться вулиця
стерильною чистотою
ані

читати