Завантажити

рукою
і ледве скинулась вгору
елеґантна брова...
ти не сварила –
а мовчки собі спакувалась
і тихо у простір пішла...
усі мали рацію
але ж ти –
щонайбільше...

* * *
я знову тебе не чую
і кам’яниці мого міста
ніяк не втримають теплоти
родинного вогнища
без твого будь-якого слова
а моїми мовчазними вулицями
вже владно панують
скажені оті сніговиці
народжені із громовищ
недавнього лицедійства хмар...
хмарно холодно хистко
без твого будь-якого слова...

* * *
принадо
ласкава моя принадо
до щему гріховна
до болю свята
я тебе не принаджую серенадами –
від твого тільки одного цілунку
і досі німіють мої уста...

* * *
лишень кількома словесами
не вимовленими
не вишептаними
навіть іще не вигаданими
ти звернулась до мене
очами своїми світлими
лестощами твоїми вражений
подивився на тебе вороже –
злякався що сталося
і вже відтаю у мрії вморожений
і знов мені буде мучитись
тільки в твоїй надприродній реальності
в теревенях порожніх
вранці за чорною кавою
чи увечері за світлим чаєм
і все не про те що болить навзаєм
а про недосяжність сакрального
про те як один крізь одного
паралельні світи течуть
що на зламі часів панує негода
про іншу пістряву муть

* * *
в чорнім тунелі буднів
стиснутих кам’яницями вулиць
гуркіт і брязкіт старих трамваїв
наче із наших прадавніх розмов про ніщо...
в чорнім тунелі буднів
вже немає ніякої святості
і жодного дня святкового
навіть для відпочинку чи хоч би продиху...
в чорнім тунелі буднів
ще не згасла остання надія
вийти на твій невгасимий вогник
що має мені світити у тому кінці
де приховано вихід у рідні степи...
в чорнім тунелі буднів...

* * *
тече асфальт
і там твої підбори тонуть
й пожухлий лист кудись пливе...
марнує місто час
і мляві надвечірні дзвони
мов знехотя все перепитують
а чи воно іще живе...
тече асфальт
і тягне літню втому
до прохолоди у вечірню суть...
тече асфальт
у нім колеса грузнуть тонуть
а городяни байдуже пливуть...
минає містом запізніле літо
останній день повільно плине
спекотою ущерть залитий
і ми удвох у самотині
ще сподіваємось на щось уперто
коли тече асфальт
гарячим днем протертий...
тече асфальт
по наших почуттях
які нестерпно терпнуть
коли тече асфальт по вулицях сумних...

* * *
перев’яже осінь
туго і тоскно
шнурами довгими журавлів
пройдешнього літа спомин
перев’яже навхрест
й до пролісків перших зав’яже
зажинкову пісню з полів
липневу грозу невтомну
коротку отаву
ожини сумну сивину...
і твоїх почуттів рештки
до весіннього судного дня
поснуть з усіма
під снігом прийдешнім...

* * *
у мене нічого нема
крім твоєї ранкової усмішки
коли ми вітаємо одне одного
після розлуки на цілу ніч...
у мене нічого нема
крім твого зітхання увечері
коли прощаємось одне з одним
на довгу розлуку на всеньку ніч...
у мене нічого нема
крім тебе...

* * *
доторк зніяковілий
водночас зухвалий нахабний
для певності
що ти не породження вигадок
хворих візій самотності...
доторк вразливий
мов заштрик гірких
аж гарячих ліків із трав з того літа
і враз постає реальність
ясніш від ранкових снів...
доторк невдахи і відчайдуха
коли відстань між нами
стає вже коротшою непевного слова
на тонкім ненадійним канаті
над прірвою нескінчених перемов...
доторк повної вже по вінця покори
і тільки самими пучками
коли солодке тремтіння
переймає обидва тіла...
доторк єднання
посеред одної вічної миті
між двома доторками...

* * *
щось у світі сталося
в непорушному
твій поцілунок несу
відчайдушно
стрічним вітром розчахнутий
несу із наївним нахабством
усім перехожим навстріч
нехай оці сотні сумних облич
дріб’язковим клопотом переможені
і до завтра не доживуть
якщо неспроможні
отак закохатися пізньої осені
у найпершу свою весну
що і досі носить
мене на своїх вітрах...
я гублюся в твоїх руках...
я щезаю в твоїх губах...

* * *
в обіймах нічної злагоди
мрійно мружачи очі
шепотіла нишком
вишукуючи шелестливі слова
колись соромлива
від причаєного нахабства
колись мовчазна
від прихованих говорінь...
недовго тривала нічка
недовго слова шелестіли –
впала із неба брила
рожевого мармуру дня
і розчавила нас
сірим буденним клопотом...

* * *
прохолода
твоїх тендітних долонь
груди мені пропікає
дістає аж до самого серця
що втомилось давно
від втеч і погонь
від словесного герцю...
ні вчинком ні словом
вже його не купити
і нічим не злякати
битись не буде
збудженим ритмом
хоч би кров’ю стікали
гасла гучні з плакатів...
у мене лишилася тільки
ти
мій єдиний надійний прихисток
що тамує печалі
і мені вже не треба
ніякого зиску
ані шеляга ні медалі
за барикаду збудовану чи зруйновану
чи навіть за пасторське слово –
у мене є ти...

* * *
я мав би приїхати вчора
але зупинився спохмурений день
зав’язавши на вузол тугий
приспану стрілку годинника...
крихкими краплями
з вузької шпарини зраненого тіла
набрякало вчора
в оболонці прозорій нестрінутого

читати