Завантажити

листя
ані снігу
ні відбитків дитячих підошов
на вилицях вулиць
рум’янець розпашів сухотний
у вибитих шибках
відблиск давнього сонця
з-під дашка вечірньої хмари
ось ближче надходить нова ніч
й густішає темінь поволі
навіть зелена трава не зойкне
з осліплих кутків завулків
відлуння життя поглухло
надходить нова ніч –
стара як сни із дитинства

* * *
душа двоїться без усякої вини...
а вже стає глевкою глиця
й ковильна сивина
вкриває золото пшениці
за неозорим степом
батьківськім предковічним
як дивина
встає стіна –
ото навально хмара наступає
несе з собою з Балтії дощі...
і я
у білому латвійському плащі
до могил козацьких припадаю...
душа двоїться без усякої вини
жене себе ізнову до вигнання
і поверта у попіл і дими
весни
вчорашнього і нового прощання...
душа двоїться без усякої вини...

Надія
надія жевріє
та не здолає втому
яка зросла за всі роки вигнання
не зрушити закляклу душу до світання
згорьована дорога жде і жде додому...
я тут приріс на берегах затоки
де пнуться з храмів півні поза хмари
сльотою сіються дрібненькі чвари
і глум із чистої і ситої Європи
тут здавна
перехрестя мовного різноголосся
а рідне слово тільки в приймачі
коли потайки ворухнеться уночі
набрякле зерня із батьківського колосся...
надія жевріє...
чи подолає втому?..
згорьована дорога жде і жде додому...
* * *
недогарок згаслої надії
кинув просто під ноги
випадковим перехожим
що навстріч сунули хідником...
гадав затруть зачовгають на порох...
але звільнена
від переляканих пальців
розжеврілась козацьким сполохом –
усі кинулися вростіч...
і я летів прожогом до холодної темені
лишень спина горіла
від іскор клятих
наздоганаючого вогню...

Дорога до дому
тікає літак від сонця
що
як потопаючий із останніх сил
тримається червоного небокраю...
тікає літак у зоряну ніч
і тягне з собою куняючих пасажирів
що марно змагаються з двигунами
за право знайти під зорями сон...
завис літак над безладдям хмар
поміж зорями й сонцем
між сьогодні і завтра
між сьогодні і вчора
поміж двома столицями...
нидіє в літакові
й моя нерішучість
і прагне спинити на трохи час...
в якій із столиць
я зітхну із полегшенням –
ось нарешті і я вдома...

Пробудження
я довго спав
прокляттям кроплений
навіть на яснім осонні зачумлений
крізь гамір людей заклопотаних
хідником сновидою сунув
а сновиди блукають справно
навіть по стрісі чи по дротині
я і досі приречено спав би
та із мене закляття скинули
до друзів своїх колишніх
молодечо гукнув
сміливо...
та у відповідь сколошкана тиша –
чого тобі діду сивий?

* * *
під віями
завії сплять
і снять
лютневі снігопади...
ти не даруй мені
розп’ять
аби розстання не загадувать...
я не присвяченій Ґолґоті
так не даруй мені
святе на згадку –
зневіри не загачено болото
над ним горить
каїнова печатка...
Еміґрація
еміґрація
зовсім не Едем
не мед не горілка не сало
хоч кожного дня
чого не бувало
і кава турецька
і російська ікра...
еміґрація
ризикована гра
протиставлених душ
і зовсім того не поруш –
втекти й повернутися
можна тільки тілом
хоч відчайдухам
хоч несміливим...
еміґрація
не прогулянка не вакація
не просто накинеш на себе
чужий крам –
серце своє кинеш
комусь на злам...
еміґрація...

* * *
дивувалися мої нові сусіди –
за що такого вигнали із раю
чи він когось з осяяних зобідив
хоча і сам під німбом наче сяяв?
і жодному не вірять слову
про щирість що ховалася під німбом
про біль і муку і обмову
і душу відокремлену до диби...
* * *
мою душу судили
як джина повсталого
до моря найглибшого кинули
душу мою закорковану
у пляшці
що була ще вологою
від прокислого квасу московського...
у намулі морському
поруч зі мною
лежать каравели корвети і бриґи
і ґранчасті пляшки із-під рому...
під нами ж
забуті людьми Атлантиди
із храмами
суддями
і судами...

* * *
я нервів уламки
затискую в п’ястук
аж нігті біліють синьо
я збираю душі
поруйновані частки
по слову по вчинку
смішку і сльозині
руйнація повна
відбулася вкотре
прикидане сміттям
моє джерело
і бійках за правду
проти янгола з чортом
у січах одвічних
розбите чоло
я нервів уламки
затискую в п’ястук...

* * *
я не люблю писати листи
за потребою
чи за нагодою
коли треба сказати
пробач і прости
чи просто спалити мости
чи важко шукати стежину до згоди...
я не люблю писати листи
в квітуванні весни
чи в осінню негоду
й виявляти свою безпорадність
на зламі своєї погорди
у проханні грошей чи поради...
я не люблю писати листи
і виносити болі на круг
розпинаючи власнії вади
хоч папір не товариш не друг
і ніколи не дійде до зради...
я не люблю писати листи...

Самогубці
одірвалося небо
втекло...
все небо маленьким зробилось
мов чайне блюдце
невдахи і диваки
зібралися і пішли
в самогубці –
з мосту високого кидались
і спиняли собою потяги
стрілялись
вішались
а потім вони вставали
і усміхалися
чай розливаючи
на блюдце неба...
і пили гарячий
із

читати