Завантажити

при дозорі...
рипить деркач у древніх травах
що жовкнуть марно по левадах
проскочив час для сіножаті чи отави
й нікого в тишу цю не звабив...
лишилися удвох на степ розлогий
знімілий я й деркач рипливий
течуть у вчора заборони й остороги
мов захисна короста з днів брехливих...
рипить деркач у древніх травах
усе прийшло ізнов до самого початку –
тремчу без луски з чужої неслави
але й жахаюся новітньої облатки...
рипить...

* * *
сам на сам
із колишнім хоч і досі своїм вигнанням
зіщулився зацькованим цуценям
посивілий літами
тремтячий старечими м’язами
забрьоханий по самі вуха
багном з усіх таборів для вигнанців
і просякнутий
аж причавлений власним потом –
набігався шукати схованки
під чужими гаслами облуди-свободи
за мереживом колючого дроту
серед вільного від життя натовпу
сам на сам
із своїм вигнанням
що й забуло ізвідки воно втекло

* * *
від мене до тебе
зоряною заслоною
коливалося небо
а за тою заслоною
кін був порожнім
не починалась вистава
глядачі непритомніли
навколо були тільки зорі
і геть не було акторів
небо заслоною коливалось
не починалась вистава
час ходи не сповільнив –
а просто на місці став
і прип’яв глядачів до лав...
коливалося небо
від мене до тебе...

* * *
тче ткач тканину...
точиться Час
до вчора поволі тече...
павук невпинно своє павутиння
тче...
ніч заступає за вечором днину...
верне поволі осінь на зиму...
десь човгають омшаником журавлі
і топчуть на кров журавлину...
навскіс перекреслюють дні
один за одним студені дощі...
точиться Час
до вчора поволі тече
до хвилини вплітає хвилину –
химерну тканину
тче...

* * *
каштани вибухли
салютом білопінним
в колишньому хрещатому яру
крізь куряву століть
прозорі тіні
продовжують
давно вже програну війну
ніяк не загустіють
у твердім камінні
яке причавило високі береги...
толочать час
уперті здавен тіні
що тут полишили
старі боги...

* * *
капіж дощу
і течія Дніпра
удари ратушного дзиґаря
і лісове зозулине пророцтво –
вирує час
одвічно й незворотно...
надворі знову ніч
прадавня й передчасна
ізнов до виру зваб твоїх очей
я падаю із острахом пропасти
сам-один
з надією укотре
не вийти з тих глибин
а вийти
тільки втративши погорду
і загорнутись в теплу ковдру
губ за спраглих
а потім у знемозі
спроквола
вишептати всі зворушливі слова
одним зітханням мовчазним
за спалах миті перейти віки
і перевтілення незмінної душі
пізнати –
вона ніколи не щезала
з одичних берегів без переправи...
високий правий
і низенькій лівий
єднаються лишень водою несміливо
яка і наша й нічия...
товчеться час
нуртує течія
зозуля хрипне
висихає дощ
завмерли стрілки дзиґаря
на без п’яти дванадцята
уже нового дня...
чи щеп старої ночі?

* * *
зронили порох
зоряні світи
в забути на подвір’ї
ночви
у зморшках прохолодної води
товклася ніч
до світла неохоча
на шворках шурхотіли рушники
збивались зорі в піну білу
палахкотіли вишиті вінки
десь прокидалась пісня несмілива
зітхала зрідка літня ніч
порипували східці
на старенькім ґанку
зійшлись роки з усіх сторіч
погомоніти про колись
до ранку
аж поки не впаде роса
згасити
дим ядучий з попелищ одвічних...
і колисковий спів
і зброї брязкіт
кохання шепіт
і військові кличі –
згустився час на дідовім обійсті
онуки сплять під рип Галактик...
та ось
торкнеться хвацький промінь
за списове вістря
і двір старий
одразу зблякне...

* * *
знов шаленіє вишнева весна
й приморожена пам’ять відтане
з’єднається з тілом душа
може вперше
а може востаннє
спалах миті
вічність освітить
оріянці гукнуть з-за плеча –
не журись !..
і реальність із казки
із грецького міту
враз поєднає сьогодні й колись...
одвічний втікач від рідних руїн
ось ізнову
спину вогнем пропікає
озирнутись боюсь
до повалених стін –
чи Батурин кривавить
чи Троя щезає...

* * *
щільно щемко
притулись до мене
але
і сухої сльози не зруш
бо
ген як давно промайнуло
і світле і темне
і зелень Говерли
і сніг Гіндукушу...
здається
ще вчора зрушили
за омріяний обрій орії
де тільки завтра
ще зродиться тихий біль
а тут що було –
і прощання гірке
і веселі орґії
як ми сходились звідусіль
вшанувати дарунки Богів –
золотого плуга
і землю до нього
святу мов родинне вогнище...
століття майнули
і
залишилася тільки туга
бо
ми із святого того
створили звалище
і низку питань над ним
про те
хто ми є –
чи атланти чи анти?
чи проти чи за?
і щільно і щемко
ізнов постає
в пісні самотній
що витече висохне
мов маленька сльоза...

* * *
марно Велес волів зловити
хоч би відлуння громів копит
тікаючих зі старого степу
до берегів незнайомих рік
тих табунів ще прадавніх
тих табунів
яким на рідному різнотрав’ї
стало і тісно і прісно...
порожньо на ріднім обійсті
бо пішли за ліси і гори
до рік незайманих ще ніким...
минули століття як дим –
із відлуння пощезлих підков
кілька слів ще лишилось
до нових молитов...

* * *
ізнову хрип –
зревів

читати