Завантажити

сьогодні
аж поки не викінчився
і знову не народився час...
із вчорашнього тільки одна
тремтлива Зірка не вгасла
чекаючи на зустріч з тобою
а ти
щезала у зовсім іншому вимірі
ще того вечора
коли і все їхав та їхав
до тебе
в зачарованім колі часів...

* * *
надія крихітна крихка
а тягнеться до берега твого
льодком змережаним
твоїми предковічними словами
тремткою кригою
ступаю обережно
у вечір стужавілий давній
дістатись прагну
спраглий від задовгої розлуки...
от тільки б втриматись
на тонкому льоду
прозорої надії...

* * *
і сум і смуток
ізнов такі липкі та спритні
обгортають
приходячи з німої пітьми
хоч самі балакучі
трагічним шепотом до нестями
і глибшає
росте провалля поміж нами –
непрохідний кордон з колючим дротом
на дні смердюче і топке болото...
по замість мосту
щось таке тремтить тонким канатом
і ми по різних берегах
єдині переляком
заклякли над отим проваллям...
а мо’ то тільки сни
далекі від реалля?..

* * *
як покладу голівоньку
на твою долоньку
як вишепчу одненьким словом
сотню одвічних молитв
як скрикне душа оголена
зойком зболеним
гучнішим за левовий рик...
до чого крихке небо
до чого текуча рідка вода –
одне-одненьке останнє стебло
тягнеться вгору тихо
хоча і там та сама біда...
вибач пробач і виплач
усі мої чисті гріхи –
ось за хвилину зійде
давно жадана Звізда...

* * *
ті декілька хвилин
зненацька хвацько
подарованих колись тобою
досі гріють
наче свитка
скинута із панського плеча
на спину вірного холопа...
ті декілька хвилин
мені здаються завеликі –
ти знов як і колись
у недосяжній величі своїй
хоч поруч
а така далека...
ті декілька хвилин...

* * *
чуєш кохана панно –
останній день відійшов
і твій шепіт вчорашній
вже не поверне моїх молитов
вже жодного слова не відтворити
сьогодні стало усе запізно –
завчаю нові молитви
у храмі де знову завізно
повно гомону і плачу
зійшлися з усіх усюд прочани
і я серед них клячу
з останніх останній поганин...
та срібно-печальний подзвін
твоєї душі не зачепить –
згасає і плач і гомін
і знову вертає
вчорашній вечір...
чуєш кохана –
вчорашній вечір...

* * *
жебракує на висхлих асфальтах
загорнута в чорну жалобу
відтята від тіла
вже й зчуженіла
але ще своя журба
а в піддашному затишку
розіп’ята на п’яльцях
біла моя душа
і ніжні жіночі пальці
гострою голкою роблять боляче
і кривавиться шовк у хрестиках...
в тихих радощах плачу мовчки
і навіки з полотном зростаюся
калиновим кетягом...

* * *
як швидко плине час –
ізнову падають каштани
ізнов земля змерзається в грудки
ізнову пада сніг лапатий
ось перший впав
і вже останній тане
ізнов горять вогненні маки
на чистому осонні за парканом
ізнову ягоди черемхи в’яжуть рота
ізнову від роси схилилась соками калина...
як швидко плине час...
ізнову падають каштани...

* * *
безумовно сонце моє безумовно
це не наша остання надходить ніч
безвідмовно ізнов безвідмовно
прилечу із далеких далек –
тільки хоч шепотом тихо поклич
і тоді під розгойданим небом
знову пружною стане земля
що пощезнуть незмінні вагання
що пощезнуть усталені кредо
тільки звучатиме пісня
ота
що завше звучить здаля...

* * *
стікає соками береза
на боязку іще травицю
прозора крапле кров
водночас сльози й сукровиці
весни воскресне джерело
зсудомлене за довгу зиму
і віра вернеться якщо
не вимерзла у тій крижині
я знову юний як тоді
коли хурделиць ще неп снили
ось тільки сніг із голови
здмухнути вже немає сили

ЛАТВІЙСЬКІ ВІТРАЖІ

Вітражі
по урочистих вітражах
осіннє зайченя
грайливо скаче
давно пожухла із весни трава
а я з тобою знов
у давніх дивних днях
неначе
вимовити зможу інші
а не ті
вже сказані слова...
щоосені
до мене ближче й ближче
тобою вже забуті дні
вони на вітражах оцих застигли згубно...
а над усім
твоє сумуюче мені –
шкода мій любий...

Самота
троїсті музики –
вітер
дощ
і гола моя самота...
на порожнім майдані
листям побитим
впала і вмерла
пісня проста
од рана зродилася
немов на отаві
прозора роса
зародилась
і враз похилилась
бо вмилась росою
співоча коса...
і я на чужому камінні
заражений на німоту
із бруківки брудної
збираю лушпиння –
то вітер і дощ
роздягли самоту...

Чудасія ?
чудасія нівроку!
сталося так побутово –
стриножили мене ласкою
хоч гонорово ходив на двох...
стриножили мене і годі
теревеніти про свободу
як голова устромлена
до лантуха із вівсом...
десь воля із травами соковитими
десь вітер вільний і теплі дощі
десь...
де?
у теплій стайні
сите іржання...

Здалеку
Пам’яті В’ю Земляка
гей-но моє зигзице
принеси ж ти мені водиці
із Дніпра
від криги скреслого
принеси
донеси
не розплескай
на жорстоке похмілля ізгою
прилинь
із тою водою святою!
буде що нам удвох згадати
як десь над дніпровою кручею
купали в любистку Мати
веселі такі й незасмучені
пісню співали весело
бо все ще було попереду...
там
на дніпровою кручею
там
над Дніпром

читати