Завантажити

найглибших схронів Правда повстане
по краплях із крові та сліз пролитих

* * *
гірчить вже геть усе
бо час такий –
із гіркотою
коли грядущий день
онов ніяких не несе
хоча сніги на завтра
ізнову вкотре відпливуть
весінньою водою...
як стрімко
час кінцевий підійшов
і годі вже годинники звіряти –
ми марно стерли
стільки підошов
на довгому шляху
та не втекли до Неба
від звіряти...

* * *
похилилася впала стеля
у попіл дотліваючої хати
і довго висіла курява
над пощезлим обійстям
шкультигаючій час присів
не спинився
і душі наші все рідше
виглядали із тої куряви
на рік дев’ятий
по сорок років
а потім
і через століття
сподіваючись марно
срібних сурм
* * *
сумно сурмили срібні
бо ніхто не вставав
до Високого Суду не йшов
ні багатий ні бідний
ані праведний ані грішний –
марно чекав в самоті Всевишній
на білих захмарених горах
все зітліло
і висхло на порох
за довге таке чекання
і не тільки моє імення
але і час
загас...
сумно сурмили срібні...

* * *
колись могли сказати все
відвертим поглядом у вічі
бо і праматінка словес
іще не зародилася із тиші
і був один на всіх Всевишній...
з недогляду
чи з помилки Небес
минулося пощезло все
і вовк тепер ягнята не пасе...
о як в оту
правічну давнину
віддавна прагне мов до сну
моя натомлена душа –
тоді підступності
і в гадках не було
і не тулились люди
кожен до свого коша
бо ще не сіялось
мов дрібен дощик зло...
тоді іще
нічого злого не було –
була часина світла не гірка
трудивсь і Каїн
не за братом стежив...
іще не будувався Вавилон
й дрімала глина ще глевка
а не цеглинами
до Неба п’ялася у вежі...
було...
тепер у сув’язі здобутків і відмов
де в кожнім вузлику
зачавлювано волю
і пошук вічного
до стертих п’ят
(не тільки підошов)
по горах
городищах
і у чистім полі...

* * *
за видноколи впаде
роздерте на шмаття небо
наче обжите подвір’я
втече за свій власний тин
і пощезнуть зірки
крім одної погребної –
то чорна Звізда Полин
прадавніх пророків
відбудеться Слово
і буде
немов на початку Часів –
кінець і початок
з’єднаються знову
і постануть на рівних
радість і гнів...
старих протиріч
ізнову почнеться сходження
поволі по щаблях крихких
до самого Знання
що десь
в гімалайських снігах приморожене –
тільки б знати
чи відбудемось знову
і Ти і Я?

* * *
чуєш?
сурми заграли
і всі повстали –
хтось до Останнього Суду
а хтось до старого блуду...
а я вже тікаю
до нового до іншого виміру
де все по-новому треба міряти
і ділити нарівно
поміж рабом і кумиром
бо тут всі часи змішались –
вирує облога навколо навали...
а сурми щось інше грали...

* * *
не чують подзвін
і сурми не чують люди
мов сторонні
не і думки про кінець століть
а вже неспокій –
у новому завіконні
якась Звізда
ізнов зависла і горить...
ні
вже не для них
триває подзвін тихою луною
щербатий дзвін шепоче
не гуде
у іншім вимірі ще стрінуться з бідою
де все не так
де все не те
де снігові замети на Великдень
де квіт вишневий на Різдво
і чується лишень оте
що буде
і геть нічого з того
що було...
а час потік до витоків своїх
і вже хрипить
і тягне за собою вгору
із чорних вчинків слів лихих
камінчики
які порозкидали вчора...
триває подзвін
сурми кличуть
дарма –
панує давній звичай
не кінчається важке похмілля...
ніщо нікого
вже не подивує в цьому світі –
колишня радість
що скрутилась біллю
і чорна биль зими у квітні...
триває подзвін...
сурми кличуть...

* * *
скільки триватиме вічність?
як мала початок
прийде і кінець...
тільки ж ми – по сей і той бічні
не чуємо наших сердець...
і проща для нас аномалія
нікого до неї не зрушити
бо щирість така брутальна
а молитва така болюча...
не збирають на віче дзвони
могутні одвічні
але ж без’язикі!
який же із того постане гомін
для нас безголових
і водночас дволиких?
вже ніщо не зупинить
навалу пошесті
і ще до Страшного Суду
нас розіп’ясти треба
і в пам’ять пощезлої совісті
хтось відслужить останній молебень...

* * *
із білої бляхи срібла
щоночі штампують нового місяця
невідомі нікому Вони
а той непевний в собі
продирається крізь чорні хмари
й ненароком
зіштовхує з неба застарілі зірки
і десь там
вони падають за мовчазним обрієм
за розчиненим до ночі рипучим вікном
падають
бо такий вже наразі час

* * *
змоги нема на повстання
заґратована страхом
заклякла в мовчанні
мені не підсудна моя душа
а чого їй боятись –
безсмертній?
навіть у разі поразки
віддасть на тортури
тільки тліннеє тіло моє
зношене
перетовчене
світом чужим і ворожим...

* * *
із гуртом потойбічних душ
на шальках Терезів
шалів і тверезів
бо судді незворушні
не розбиралися подушно

* * *
по чорній ріллі
по рудій стерні
йдуть молоді сніги
здалеку йдуть натомлені
в борозни чорні
білі сльозини ронять
чисті краплі зітхань скрижанілих
усе
що від нас лишилось
опісля судного дня
і судної ночі
коли одсурмили сурми
пророчі...
по

читати