Завантажити

ОСІННЯ ПРОЩА
(коротка подорож довжиною в людське життя)

В чорнім тунелі буднів
нема вже ніякої святости
й жодного дня святкового
навіть для короткого відпочинку
або для передиху...
В чорнім довгім тунелі життя...

1.
Марко несподівано для себе розгубився в начебто зовсім простій ситуації, коли несподівано для себе занадто швидко дістався центральної площі рідного містечка. Він тільки тут зрозумів, що виїхав зі свого столичного дому сьогодні вранці дещо передчасно, хоча із певним, так йому гадалося ще з минулого вечора, або й цілком точним розрахунком. За його припущеннями виходило, що він мав би постукати сьогодні до вхідних дверей родинного гнізда десь одразу після другого снідання. Маркові не хотілося зустрічатися там за столом із людьми, які були йому зовсім незнайомі, та гомоніти з ними про щось зайве, відповідати на обов’язкові дурні запитання. І навіщо їм щось розповідати про себе, доведеться якось пояснювати і своє байдуже ставлення до батьківського маєтку, обов’язково з ввічливости питатимуть про родину, якої в нього ніколи не було, яку ще замолоду заступили бізнесові оборудки. І до чого та балаканина, коли він має й так забагато нагальніших справ ніж отакі побутові теревені про ніщо, які завше точаться лише задля того, аби якось дотримуватися умовностей етикету. І таке мало б статися з ним неодмінно, якби він дістався маєтку перед або під час обов’язкового чаювання. Через те Марко ще ввечері порахував час на дорогу і на свої відвідини таким чином, аби не колошкати там нікого як зранку, так і згодом, не навантажувати нікого з тамтешніх незнайомців зайвими клопотами про обід для поважного спадкоємця маєтку. Марко формально вже тривалий час був, начебто, єдиним власником більшости того статку, але зараз йшлося про завершення виконання всіх вимог давнього батьківського заповіту, через те Марко, як єдиний спадкоємець, мав би лише підписати вже підготовані нотарем папери, засвідчуючи водночас усім зацікавленим особам свою присутність на суто юридичній церемонії. Засвідчити й одразу ввічливо попрощатися навіть без оглядин будівель і прилеглої території. Йому той батьківський маєток був ні до чого сьогодні, як і кілька десятків років поспіль перед тим. І навіщо йому нині перебирати на себе зайві клопоти щодо його утримання, коли для цього має бути і працювати наймана обслуга. Все було гаразд стільки років поспіль, бо ніхто Маркові не нагадував про існування десь неподалік столиці його “малої батьківщини”, все було гаразд, бо не було приводу йому згадувати про сумні далекі події. А вони через цю поїздку вже й так розпочали поставати перед ним ізнову майже з усіма гіркими подробицями, а ще більше йому вони дошкулятимуть, без ніякого сумніву, коли почнуться неминучі балачки із обслугою про давнє. Він, щоправда, зовсім не знав, хто зможе там чіплятися до нього з подібними розмовами, і кого саме він буде змушений там сколошкати чи потурбувати, як і не міг уявити взагалі, а скільки їх там може чекати на нього крім обов’язкового нотаря. А хтось би мав іще бути і без ніякого сумніву, бо ж не міг старий керуючий сам порати тую досить велику стару садибу. Має ж бути там якась обслуга, нехай хоч би троє-четверо, але всі вони безумовно схочуть подивитися на свого хазяїна, якого ніколи не бачили, але ж мають висловити йому неодмінні трафаретні слова співчуття і воднораз засвідчити роботодавцю свою відданість, сумлінність і слухняність. І не лише Творець міг би знати, наскільки була б щирою подібна демонстрація почуттів перед майже віртуальним хазяїном, бо ж вони лише зрідка могли щось почути про Марка від старого управителя, якщо й виникала в маєтку за чаюванням мимохіть згадка про Марка чи його батька...
Все це Марка ніяк не обходило, хоча нахабно лізло непроханими думками до голови. Мало б не чіпати, бо він надто цінував свій час і намірявся стрітися в маєтку лишень із нотарем та його паперами, про які йшлося у вчорашньому запрошенні. Через те гадав упоратися зі своїми спадковими справами за годину-другу за філіжанкою кави, якщо не можна буде від неї відмовитися (звідки там може бути пристойна кава, як на його смак, у такій дірі?), і зразу вертати до столиці, до робочого столу, до справжнього діла...
Проте всі Маркові розрахунки виявилися зовсім далекими від реалій, бо проминуло забагато часу від його останньої подорожі з батьківського обійстя до столиці. Занадто багато, аби можна було йому при розрахунках часу подорожі надійно спиратися на давні, ще зовсім дитячі, спомини про дорогу і відстані на ній від столиці до забутого ним рідного містечка. До майже забутого і зневаженого. І даремно будь-кому нагадувати йому, що саме про такі місцини йдеться завжди між людьми, коли хтось комусь промовить: – “Схили, друже, голову, бо це ж саме тут сумує за тобою твоя мала Батьківщина.” Якою б малою вона не була насправді, проте вони згадують її скрізь майже завжди з великою пошанівкою, а коли вимовляють те святе слово, то навіть з інтонацій чутно, що звучить воно і насправді з великої літери.

читати