Завантажити

Щоправда, Марко і не рахував, і не відчував у своїй підсвідомости, а скільки разів поспіль він вже обкрутився навколо величезного міста. Він навіть не міг подумати про те, що досі міг не завершити і першого кола. А що могло б навести на будь-яку думку, коли він жодного разу не кинув оком і не звернув уваги на бічні орієнтири, жодного разу не здивувався, що так і не стрілося йому жодного стрічного авта, і жодне його не обігнало. Він просто перестав сприймати довколишню реальність, і тільки через те тривали незбагнені й ним самим химерні перегони...
Десь зовсім поруч, настільки близько, як може лише знаходитися у своєму тілі своя душа, хтось, немов і зовсім невідомий нікому, з гіркотою і смутком спостерігав за мученицькими корчами Марка. З гіркотою, бо й сам не міг визначитися, коли він буде змушений втрутитися, а тоді, як і чим йому треба буде закінчити Маркове несподіване навіженство. Не міг, бо досі й самим Творцем не проведено чіткої межі між Його таки ж дозволом для людини самостійно, тобто цілком на власний розсуд, користуватися свободою вибору шляхів, доріг і стежинок та необхідністю втручатися сторонній силі, коли та свобода стає зовсім неконтрольованою і небезпечною. Комусь справді рішуче стають на заваді, аби не було в нього ані статків, ані спадкоємця до них, аби перервалася передача довготривалої естафети поколінь у невідомість майбуття. Але ж комусь іншому, як Маркові, переполовинило, бо давалося майже легко і начебто все для заробітку великих статків, одначе – не для кого...
Нема чіткої межі, тому складно визначити небезпечний поріг неконтрольованости підопічної людини тій невідомій силі, яка до того була і буде потім ізнову немов невідомою нікому. Втручатися чи ні до людської поведінки в ситуації подібній до тої, в якій сьогодні опинився Марко, не міг визначитися і його невідомий попечитель. Не міг ніяк і саме сьогодні, бо різно було з Марком за всі проминулі роки. Різно є й нині, по-різному буде й потім траплятися з ним, як і з іншими людьми на Землі, бо люди вже були колись створені саме такими – не подібними одне до другого...
Довго життя намагалося натягувати, може, для кращого звучання внутрішні струни в Марковій душі, аби ж міг він довго і пристойно, як на його зовсім тісне оточення, звучати у навколишньому середовищі. Але натягування тривало занадто довго, а останнім часом і надто дужо, і дотягло аж до того, що вони луснули раптово всі разом...
А десь позад лискучого авта Марка трусився за ним без поспіху, але й не відстаючи від нього ані на метр, старий, майже антикварний, подібний до старовинного фаетона, чорний автомобіль. Не відстаючи, але й без ніяких видимих намагань наблизитися і наздогнати Марка. За темними запотілими шибками не можна було розгледіти водія...
А навіщо?
Може тому, що для такої зустрічі було ще зарано, або ж навпаки – вже стало зовсім запізно, хоча заспане сонце ще тільки намагалося з великими зусиллями продратися крізь уривки хмар на самому обрії...

ПОЛЮВАННЯ НА СЕБЕ
(побутова пригода посеред буднів)
Оголена пляшка
серед вечірнього смутку,
як роздягнута правда
про минулі без друзів літа...
1.
Сталося, ой, таки сталося, і як же голосно ВОНО гримнуло на всю мою маленьку хатину – мою давню фортецю сумної самотньої свободи! Ну, нехай і не на фортецю ревнули, а справді на хатинку з двох поверхів і просторим погребищем. Нехай не над майданом свободи прогримкотіло, а прогучало лише у тісній камері моєї в’язниці, занедбаної до того, що наглядачі і не думають відколи з’являтися наживо перед очима колодника з перевіркою, чому замовк передзвін кайданів. Геть усі забули про свого підопічного! Але ж, сьогодні...
Таке сталося, що вже не в тім справа, як називати місце, де ВОНО відбулося, бо ВОНО все-таки прогриміло в моїм домі саме наді мною, над моєю головою і досить гучно. Настільки громовладно, що й досі лящить і ніяк не затихне зловороже відлуння в моєму середньому вусі. Гучно, громовладно, але без якоїсь видимої погрози чи залякування. Через те гуготіння не можу поки що добрати, що то за ВОНО? Може, просто було велике і власне моє марення, або ж – чиєсь останнє попередження... Я тоді одразу спробував лише трохи дорікнути собі, не зовсім зле картаючи власні лінощі за наданий привід улаштувати ЙОМУ в моїй оселі спочатку притулок, а нині здійняти ще і цей несподіваний гармидер. Не зовсім зле і я товкся по собі, хоча треба було б значно жорсткіше, бо подія сталася не так, щоб зовсім неочікувана для мене, оскільки необачно дозволив ЙОМУ співіснувати зі мною і під моїм дахом:
- Дочекався, любчику дорогенький, - отак, майже зовсім лагідно, шпетив себе, - дідько б усе твоє забрав би швиденько від тебе – всіляке істотне і навіть дріб’язкове, але ж геть усе із того, що так нагло нині відбулося з твого ж таки недогляду, з твого ледарства! Забрав би десь до себе, як з твого, так і з усього нашого світу! Забрав і закинув наскільки зміг би подалі!
Почав подумки й стиха патякати щось подібне зразу, як тільки очуняв, але

читати