Завантажити

постав від оглядин знищеної нагло спадкової речі, потрощеної настільки, що від неї залишилася без ушкоджень тільки різьблена дубова рама, потемніла майже до чорноти від задовгих років, або і від бруду, чого теж не мав права виключати, бо вже перестав стидатися власних лінощів...
Мені стало зовсім зле, було справді шкода величезного дзеркала, урочистого свічада – найбільшої окраси всієї вітальні, але більше журився не втратою краси, а через те, що то була справжня пам’ять про діда чи прадіда. Словом, то загинула справжня спадкова річ, якою можна й насправді без ніякого сорому гонорово хизуватися перед званими гостями. Перед званими і бажаними. Ледь вихопилися ті слова, як одразу згадав про своїх недавніх непроханих гостей. Щось не стало чутно їхньої присутности десь поблизу мене, чи й десь у будинку. Ані шурхоту, ані шепту. Затихло й відлуння балачок. Дивно. Але ще дивнішим виглядало двійко порожніх великих келихів на журнальному столику посеред вітальні...
Не пам’ятаю, скільки я відлежувався серед сріблястих скляних скалок у роздумах, але підвівся досить швиденько тоді, як згадав, що, начебто, вчора ввечері навідувався до підвалу, чомусь спускався туди навіть кілька разів. Так чи ні, але то надто серйозні обставини, навіть висловлені подумки і запитально. Таки доведеться мені піти й перевірити, переконатися, що все там гаразд, хоча в моїй голові ще трохи гуде, хоча всі м’язи почуваються надто не комфортно через тривале відлежування на твердій підлозі. Було б мені подумати і згадати, наскільки тривалим було відключення моєї свідомости від повсякденних реалій, що й не чую нікого з отих нахаб, які останнім часом хизувалися в моїй домівці перед господарем, тобто переді мною, своєю всеспроможністю. А може їх і не було ніколи? Може то справжні вигадки хворої уяви і ніхто на мене ніколи не полював, не стежив за кожним моїм рухом і рипом?...
Довелося встати і піти через потужні власні відмовки – і сил нема, і не хочу, і не треба, бо зайве. Все-таки я підвівся і пішов, бо не зміг пригадати, як не силкував себе, чи добре причинив двері до підвалу останнього разу, якщо насправді я там був кілька разів учора. А коли був, то чи не забув вимкнути світло у сховищі інших спадкових коштовних речей, яких, сподіваюся, не спіткало цієї ночі невідоме лихо, подібне до нападу на свічадо. Проте утвердився в думці, що таки треба перевірити, і майже побіг на хистких ногах через те раптове припущення щодо збереження батьківської спадщини, коли подумав, що було б невимовно жаль такої страшної втрати. Все те багатство дісталося мені від батька і діда, і теж мало бути справжньою пам’яттю про них. Це добре, коли хтось згадає своїх пращурів у святвечір, чи за іншої подібної нагоди, але багато краще мати постійно в домівці на очах щось спадкове, до якого можеш притулитися і можеш його помацати навіть щодня, вдячно згадуючи батьків і прадідів за той дарунок. А мого можна ще й куштувати...
Подумав, навіть струсонув головою, бо схотів пригадати щось іншого, важливішого. Всівся просто на порозі перед дверима до підвалу, одначе моя пам’ять була вся в дірках – малих і великих. Аж сльози навернулися з розпачу та люті...
Справді кажуть, що найгірше покарання людині від Богів за якісь злочини чи неповагу до Творців світу – то стерти чи викрасти з пам’яти спогади про минуле життя, про давність і глибини твого коріння, про злі й добрі твої вчинки як за теперішнього життя, так і за всіх попередніх. А я навіть не міг згадати, скільки їх було чи могло бути. Ні, не життів, а недавніх непроханих гостей. Вочевидь, що хтось один таки був і нема на те сумніву, бо у вітальні на столику стояли все-таки два келихи. І були вони із невеличкими залишками густого червоного вина, густішого за кров. Воно присохло до кришталевих стінок багряними плямами, які теж намагалися нагадати мені про якісь недавні криваві баталії...
Кого з ким?...
Але про це згодом, може, тоді, коли затягнуться дірки в моїй пам’яти...
А поки що все затуляють залишки плям з дорогого давнього вина. Такого ж давнього, як має бути і пам’ять про пращурів – лише їх і міг зараз згадати. Просто згадати – взагалі без ніяких імен чи облич, бо ще не дозрів, аби прохати пробачення, тому що не зміг зрозуміти своєї провини перед ними...



ТУПЦЮЄ ЧАС
(продовження полювання на себе серед хворих уривків з мого роману в новелах “Йду проти себе” про вічність життя в круговерті часу)
...тупцює час
в оцім скаженім вирі,
де колотнеча віри і зневіри,
де нескінченно час товчеться
на вічних перегонах:
і до народження, і після похорону...
1.
Вже й почало стрімко смеркати і, ось-ось, ще зовсім трохи і загустішає остаточно темінь і за вікнами, і тут, у моїй кімнаті. І коли скрізь дійде до суцільної чорноти, щось отут має статися обов’язково, але без ніякого попередження, бо клятий телефон так і не озвався жодного разу до мене. Тривожне чекання на його люб’язність затяглося настільки дужо і навіть зовсім непристойно, що відчувалося мені майже

читати