Завантажити

мова, якої вже й зрозуміти сьогодні нікому, тому і здається, можливо, цей світ для мене чужим і ворожим, і я серед нього вважаю себе все частіше прибульцем з іншого виміру чи з іншого часу. Свої оповідки, які навіть приблизно не можна назвати казками, вона завжди починала коротким зітханням від того, що може мені повісти тільки те, про що здатна вона сьогодні згадати з проминулих своїх пригод у свої літа молодії. Може, через те бабусини оповідки завжди сприймалися в моїх очах достатньо реальними подіями. На те впливало, мабуть, і від щедрої насичености дрібними побутовими деталями, такими відчутними і знайомими, що й думка про можливість вигадки не могла наблизитися до дотичности з моїм дитячим світосприйманням. Я був тоді досить неспокійною дитиною, вередливим пустуном, розбишакою, що ніколи ніякі і нічії вмовляння не могли мене примусити відмовитись од своїх забаганок, інколи нічим не вмотивованих, але завжди покірливо засинав під співуче дзюрчання бабусиних слів, у напівсні виникали химерні видовища з іншого чийогось життя, на які накладались і поволі розчинялися в них дивовижні спогади з позаминулих часів моєї бабусі…
Я вже тоді губився у цих візіях, двоїлась душа, спозираючи на себе з іншого тіла: жорстокі двобої з чужинцями, в яких пізнавав часто-густо серед нападників кількох подібних до себе; самотні безтурботні споглядання з високих круч плину могутньої ріки; сонне колихання на версі великого рипучого воза, що змучено тягся за неквапною ходою й незворушним ремиґанням вайлуватих сірих волів; якісь запальні промови над вируючим натовпом озброєних людей... Найчастіше я себе бачив саме завзятим промовцем на площах, майданах, серед неозорих полів, у напівпорожніх залах, але завжди з розпашілим обличчям і хрипким голосом. Я не чув своїх полум’яних слів, тому й не розумів, якою мовою звертався, сподіваюся, що кожного разу до своїх однодумців. Це повторювалось у різних часових вимірах – мінялися в людей і одяг, і зброя в руках, та не змінювалися їхні обличчя так само, як не змінювавсь і я серед них чи над ними...
Я і зараз майже той самий, хоча знову в чужому тілі, яке так мені обридло, бо здається мені, що ніколи ще так задовго не нудився ні в якому іншому... Я той самий запальний промовець чи проповідник, ось, тільки немає навколо мене гомінкого натовпу, якого там натовпу – жодної людини, яка б прислухалася цієї довгої миті до мого старечого шамкотіння. Пошарпані стіни, закіптюжені шибки, рипуча підлога в старім, занедбанім здавна цілими поколіннями будинку. Зараз із вулиці не чутно через прочинену кватирку ніякого галасу, аби можна було мені зрозуміти, в якому вимірі я прокинувся сьогодні. Аби цокотіли бруківкою підкови, чи сварились між собою автові клаксони, чи гриміли духові оркестри ритмами певних військових маршів – можна було б відчути, най і приблизно: час, добу, епоху, країну... А коли нічого звідти не може дотягтися до моїх вух, то лежу собі мовчки під важкою ковдрою, грію немічне тіло, прискіпливо вивчаю розкиданій по кімнаті свій одяг – у які роки з проминулих століть він пошитий. Дивлюся і не може вирішити, чи варто мені в ньому сьогодні виходити з дому на вулицю, де, цілком може бути, знову вештаються ненажерні озброєні зайди із сусідніх країн, шукаючи поживи і втіхи. Ще страшніше потрапити там під загони рідних розбишак, які знову розганяють свій гіркуватий смуток між своїми людьми, що вкотре повстали проти більш здібних і тому багатших краян. Здібні та багатші знову десь поховалися, позалазили глибоко до своїх мурованих підвалів од тих розбійників чи заколотників, тому й ніякого галасу з того боку не долітає до мене...
Яке століття отам, зрештою, – за моїм вікном, і котра наразі вже після проминулої ночі може бути година, який там час знову товчеться посеред вулиць, не заходячи до моєї тихої кімнати?..
І немає в мене вже ніякого прихистку чи притулку - ні лежачого, ні стоячого місця посеред цього німотного міста, в якому не чутно мені ані скрику, ані зойку, навіть шепотіння; мабуть, уже наспів, наздогнав мене такий час приреченого завершення чергового кола. Зовсім трохи лишилося до того менту, коли я знову відокремлюся тілом й душею від цього зчуженілого залюдненого полісу: від його гомінких вулиць і мовчазних провулків, від малих скверів і заліснених здичавілими деревами парків, від непоказних хатинок у передмісті та помпезних урядових будівель у центральній частині. Відокремлюся, але ще не зникну, а потиняюся, поволочуся, вештаючись, походжаючи безтілесним духом крізь балакучі натовпи і повз самотніх мовчазних перехожих...
Дивними і зовсім не потрібними для мене здаються такі забави, хоча і відмовитися не маю сили, бо вони є невід’ємною частиною завченого ритуалу зустрічей з іншими істотами. Дивними і не зрозумілими, коли не бачить мене ніхто і ніхто не відповідає на мої зачіпки, чемні вітання чи озвірілу лайку. Так само ніхто не чіпляється й до мене, навіть професійні жебраки не чекають до своїх капелюхів моєї копійки чи шеляґа, ніхто не штовхає мене, не

читати