Завантажити

гостями. А де захожі люди (прохані чи ні) – там і пряники, й квіти, й чоломкання з побажаннями навзаєм усіляких гараздів, а потім співи й танці, розгарячені доброю чаркою. Тільки до мене вже здавна ніхто не приходить і, вочевидь, не прийде ніхто, навіть, непрохані для всіх інших, вороги, яких я уперто продовжую запрошувати до себе на кожне свято...
Я тихо й незрушно полежав із розплющеними очими в боротьбі з необхідністю виповзати на світ Божий ще кілька хвилин, за які світлі сонячні плями не спромоглися навіть трохи зрушити з того місця на стелі, де їх угледіли щойно розплющені очі, не встигли ні розжевріти, ні зблякнути. Коли я раптом із полегшенням згадав, що немає чого мені підводитись, що свято не для мене, оскільки не заробив собі попередньо для сьогодні дорогоцінного привілею бути посеред ощасливленого святковим неробством люду. А той люд для того свята тяжко трудився, але ж я і не міг заробити, оскільки вже здавна геть нічого не роблю для людей – ані доброго, ані злого, ані ніякого. Я просто байдикую сам-на-сам у химерних часових подорожах, марно намагаючись знайти якісь нові, нехай навіть крихітні, відомості щодо мого, вічно щезаючого в часових заметах, примарного рахманного “Я”, хоча в цих пошуках може підступно ховатись разом зі мною як зло, так і добро. Того й цього поназбирував, здається, забагато вдосталь, але призабув, на превеликий жаль чи на благо, як відрізнити одне від другого...
Можливо, сьогодні має щось змінитися в цьому нереальному місті, але треба вийти зі свого прихистку на гомінкі вулиці – дізнатися, чи є там насправді якесь невеличке свято, чи нема, чи змінилося щось від учора, не обов`язково на краще, аби на щось. Може і треба, але немає певности, що там буде хоч щось інакшим ніж проминулого дня – в деревах, у хмарах, у людях... Ні, я не про ті переміни, нехай і помітні на очі, коли дещо міняється в отих людях, але ж то тільки зовні, самі люди лишаються такими, якими були вчора, торік і позаторік, і сто років до того. У скверах на лавах сидять ті ж самі старі шкарбуни, нидіють, спираючись подаґричними пальцями на вузлуваті дрючки чи на відполіровані ціпочки, на головах чи папахи, чи циліндри, чи крислаті капелюхи – змінюється зовнішність, не змінюються шкарбуни. Можуть вони мати голені обличчя, або й кудлаті бороди, чи тільки різної довжини вуса – а втім, все ті самі злинялі очі, що втомилися дивуватись довколишнім світом... Аби не сидіти дурно, ганяють між собою ті самі незмінні балачки про погоду й хвороби, про перші кроки онуків чи правнуків, про такий-сякий уряд держави, про нерішучого слинявого Короля чи Президента, про не кращий від них усіх маґістрат свого міста, про далекі й близькі війни, про бозна, про що іще, але все те саме, що вже сто разів обговорене, пережоване, сплюнуте під ноги й розтерте на порох. Хідниками парадних вулиць і зеленими алеями мовчазних парків кожного, нескінченно разів для чогось повтореного, дня статечні матусі вигулюють своїх дочок, які весь час надіють на виданні. Вони теж незмінні на тих променадах у своїх млявих мріях. Нічим не різняться крім фасонів одягу, зачісок, макіяжу. Чи підмітають вони цеґляні хідники важкими сукнями, чи виблискують голизною пружних стегон над чорним асфальтом, чи вони в заквітчаних капелюшках, чи простоволосі, чи вони з барвистими бантами у довгих косах, чи з коротким наїжаченим у веселкових кольорах волоссям – всі вони незмінні так само, як і я є незмінним... Але вони незмінні в іншому, бо хоч хай би що коїлося навколо них, вони не спроможні мислити, в них ніколи не може постати запитання – звідки вони і для чого? А що потім? Відає про те тільки моє завелике “Я” – лишень воно бачить, як зациклився час у своєму перебігу, як він тупцює на одному місці, не спроможний вирватися з того кола і рушити далі. А може, воно теж не відає – звідки, куди, навіщо?..
Тупцює час...
Чи то для нас нуртує нескінченно посеред вічних вод холодна течія часу або часів? Чи він живе насправді у однині? Самотніший від мене навіть? Чому й для чого нізвідки і нікуди прийшов і зник довколишній народ, і, навіть, як тут опинився саме Я? Як марно все – коли спинилися роки – не відає ніхто на березі забутої ріки. Пощезли витоки, пощезло море, і навіть нагло час завис здивовано в покорі над самим собою. І ген, до виднокола, тужавіє предковічний ліс, десь там зозуля вже захрипла, рахуючи невтомно століття і епохи, отак скінчився раптом перебіг років, нема тепера яву, як нема і снів... Ще до свого народження в глибинах неба висихає дощ, а на руїнах всіх дзвіниць, посеред зниклих площ, завмерли непорушно стрілки в кожного й малого дзиґаря за п`ять хвилин дванадцята нового дня, чи ще старої ночі...
Тупцює і тупцює час...
Завмер для нас – до дії не охочих...
...ще зосталося зібрати рештки знесилених думок аби здвигнутися хоча б на одне невеличке зусилля для закінчення чергової подорожі, ще лишень декілька останніх кволих кроків тим колом, що я створив зі сплющеної моїми нескінченими стараннями спіралі

читати