Завантажити

без дитячого прадавнього переляку – і я нині знов не довіряю, ніяк не можу довіритися власним очам, не можу довіритися з певністю всіляким урочистим свічадам і маленькім люстеркам, як не йму віри й тому, про що стиха нашіптують мені серед ясного дня чи темної ночі мої причинні спогади, марення, фантазії, мої привиди з усіх закутків фортеці свободи і водночас – зажуреної в’язниці...
Човгаючи брудним осіннім асфальтом, топчу, не відриваючи від хідника своїх ніг, жухле брунатне листя, намагаюся не відривати і свого погляду з брудного, хоч і припорошеного злегка рудою осінню, хідника. Але хтось тягне мене натомість повз лискучу вітрину супермаркету, де віддзеркалюється моя згорбачена постать. Всупереч нахабним бажанням невідомого причепи я пручаюся, я поспішаю втекти від тої постаті якнайшвидше, приголомшений її неприродньою вайлуватістю і старезністю...
Але вже немає, зовсім нічого нема з тої, нагло втраченої за довгі роки, колишньої юної прудкости, і я поволі відходжу від побаченого у вітринному склі дивного посміховиська чи страховиська. Віддаляюся зовсім тихою ходою зледаченого равлика, не відводячи подивованого і водночас трохи переляканого погляду від скуйовдженого страховидла з вітрини. Як його відірвати, коли все моє тіло раптом прикипіло до покривленого дивного віддзеркалення, бо ніяк не полишає мене гостре і болюче запитання від себе самого до самого себе – невже ото знову зі мною зустрілося віч-на-віч моє неповторне “Я”?...
А що таке - Я? Навіть не таке “Я”, що присутнє в моєму тілі сьогодні, а набагато зменшене, і не таке тлусте, і не таке давнє, спорохніле... Якось на вулиці підійшов до мене сивий незнайомець і запитав без вступних слів, упрост: - “Чи то ти, козаче?”. На що несвідомо, машинально, у відповідь йому, я заперечливо похитав своєю ще сивішою головою, переконуючи запитальника цілком щиро, що то зовсім не я. Проте він весело розсміявся, мов на добрий дотеп, і почав мене стискати у міцних дружніх обіймах. Я не пручався, щось шепотів навзаєм зніяковіло ввічливо, хоча й не міг згадати, що то за один, а як його пригадати, коли вже не годен часто-густо впізнати і самого себе. Хтів той дядько чогось від мене почути, та лишився мовчки стояти на хіднику, дивлячись у слід моєму незграбному човганню, дивуючись моїй несподіваній реакції, моєму невмотивованому прагненню відсторонитися, втекти, зникнути. Розумію підсвідомо, що це тіло є абсолютною реальністю і воно нині таки має бути моїм, воно ж бо здавна носить мене між подібних до мене істот у цьому просторовому і часовому вимірі, воно реально щось постійно споживає для підтримки свого існування, причепливо відбивається в люстерках і вітринах, навіть у калюжах на хідниках, коли немає найтихішого вітру ані з якого боку, коли я сам не наступаю на ту тиху калюжу. Коли просто зупиняюся поруч із нею, мовчки дивуюся зажуреному відзеркаленню...
Але чому на сьогодні я маю бути саме у ньому, тобто, саме в цьому тілі? Чи довго ще мені там нудитись, відчуваючи себе нікому не потрібним плюгавцем? Аби ж дістатися колись, як не дано зробити того нині, знаття, що то є “сьогодні” – якийсь вічний час поміж уже забутим “вчора” і ще невідомим “завтра”...
2.
Народилися із тих смутних спостережень і роздумів зовсім інакші острахи і почали мене постійно переслідувати останнім часом. Вони настільки вправно зуміли перепаскудити моє життя вдень і вночі, що я своє вранішнє гоління перевів з традиційних безпечних лез, уживаних мною ще від зняття над верхньою губою першого пушку багато десятків років тому, до електричної бритви. Нею можна було голитися напомацки, не споглядаючи за спотвореним обличчям, яке ставало щодня все більш очужілим, а знедавна виношую думку – чи не було б ліпше взагалі не голитися, а сховати зчуженіле обличчя під густою бородою зі щирого срібла. Залишаться тоді з прадавньої давнини тільки очі, хоча вони теж змінилися на сьогодні настільки, що тепер безперервно почали зраджувати мене, викривляючи навколишню дійсність аж до повного її неприйняття. Саме вони полохають мій розум, передаючи жахливу брехню і про моє тіло, і про моє існування…
Ціпенію постійно від нав`язливого хворобливого припущення, від непевної надії на примарну можливість того, що зможу колись ізнову без найменшого переляку вдивлятися до свого колишнього обличчя із байдужим поглядом. Розглядати його, як у давнину, ставлячись, мов до звиклого і природнього видовища, тільки тоді, коли знов усвідомлю без варіантів, що воно насправді є моїм…
З далекого дитинства, мабуть таки мого, якщо це знов не є хворобливими візіями, причинним маячінням і фантастичними глюками, тяжіють наді мною дивні оповідки бабусі, які вона переповідала мені колишньому, заколисуючи перед сном. Колихала своєю прадавньою мовою, тою дивною мовою, що зовсім зникла серед людей, вже й невідомо коли і як, принаймні серед мого колись досить широкого кола не тільки близьких друзів, але і мало знайомих людей. Щемко, аж котяться непрохані сльози, згадується мені зараз ота дивовижна

читати