Завантажити

здіймати гармидер на всю мою маленьку хатину – мою фортецю свободи. А таки, будь що – свободи, моєї Свободи, дідько їх усіх забери!
2.
Я вже не кілька день, а на протязі багатьох тижнів, а тепер можна про це сказати відверто, що не просто відчував чи здогадувався, і навіть нудився очікуванням оцього злого нападу на мене якоїсь гидотної потвори з тих, які вешталися моєю, колись насправді тихою, оселею. А коли на відверто, то я таки знав напевне, що, ось-ось, і воно має статися. Був певен, що на те йшло, бо мав для того всі підстави нервуватися: за мною пильно стежать, мене пантрують, мене щомиті розглядають і не лише вивчають загальний вираз мого обличчя, а й кожного м’яза на ньому, силу примружування очей, частоту тремтіння губ, досліджують вигини всіх зморшок і навіть не виголену щетину в них. Вони водночас підслуховують кожне моє слово, насамперед тоді, коли я починаю довгі й нудні, як на мене, вечірні теревені сам-на-сам. Вони цікавляться не лише моїми самотніми балачками, але навіть моїми тихими зітханнями чи гіркуватими схлипами співчуття до себе посеред тривожного сну. Я зовсім інколи можу лише потішитися тим, що відчуваю десь поруч зловтішно їхню безпорадність, як вони намарно намагаються розшифрувати якісь таємниці у відтінках рипу старовинного шкіряного фотеля, коли я глибоко всідаюся до нього і хочу відпочити від свого неробства і своїх думок. Просто відпочити і забутися від них усіх на якийсь, хоч і зовсім коротенький, час, але старі пружини випинаються з-під протертої шкіри прадавнього теляти і боляче торкаються вже моєї живої шкіри. Шпигають настільки дошкульно, що я починаю шукати зручнішої пози, від чого риплять одразу і пружини, і з’єднання всіх деталей старого крісла, і мої старі суглоби. І мені почувається тоді смішно і гіркотно водночас, але я не можу збагнути достеменно, чого більше в моїх почуттях до себе і до своїх гостей. І над ким більше мені треба позбиткуватися – над собою, чи над непроханими спостерігачами моєї самоти. А кому могла заважати чужа самота?
Коли і кому, і де у світі?...
Бридке відчуття нахабного стороннього втручання постійно не полишало мене, а найбільше я потерпав останнім часом з того, що ніяк не міг зрозуміти, чому вони чіпляються саме до мене, до пересічного і незграбного персонажа власних фантазій. Просто бавляться зі мною, не торкаючись за мене, не знайомлячись зі мною, як мали б зробити будь-які гості, навіть оті, які завітали непроханими, неочікуваними. Вони могли б, якби схотіли насправді, познайомитися зі мною багато ближче, для цього не треба було долати перешкод, витрачати багато зусиль – лише уважніше прислухатися до моїх думок, які не були таємницею ані для кого, бо я з ними ділився доволі часто вголос сам-на-сам. І вони мали б це зробити у першу чергу, зробити і зрозуміти, зрозуміти і відчепитися від мене одразу і назовсім. Так, ні. Сто разів ні – не дають вони мені спокою ані вдень, ані посеред ночі. От, і сьогодні. Чи вчора?...
І не було мені де сховатися від тих невидимих мною, може й зовсім віртуальних, але доста нахабних мікрофонів та прихованих об’єктивів, не міг позбутися неприємного відчуття їхньої невідчепної присутності навіть тоді, коли спускався до свого погрібця, бо ж мені гадалося спочатку, що надійнішого місця для схованки від стороннього споглядання і підслуховування не знайти в моєму домі. Невже їм було б настільки важливим знати, як я кожного разу розглядаю свої скарби, аби взяти з них до рук якусь конкретну важку пляшку, як обираю собі щораз напарника і співрозмовника з полиць, запорошених густо пилюгою не з одного десятка років. Я намагався не виходити з пляшками на поверхню, всідався там же на якогось ящика, де вже не було жодного повного штофа чи шкалика серед старих, колись золотавих і пружних, стружок зі ще давніших дерев. Усідався, покректуючи в унісон тихому рипу своїх суглобів, намагаючись відчути теплінь старого дерева, але жовті завитки потьмяніли за багато років до щільного сірого кольору і пахтіли не деревом, а бозна чим іншим і суто підвальним. Хоча в цьому приміщенні всі часи нормально працювала вентиляційна система, підтримувалася постійна температура і вологість, але перебігу днів і років було на те просто начхати – час робив своє чорне діло, руйнуючи поволі давнє і приємне чи дивнє і приємне, навіть доста потрібне руйнує без жалю...
В моєму погрібці справді була надійна схованка для моїх пляшок від реальних злодіїв, був надійний прихисток від тепла і холоду для будь-яких тендітних скарбів, міг бути справжній переховок і притулок для будь-кого, але не для мене. Якогось ранку чи вечора я те нарешті зрозумів і вже не намагався пручатися аж до сьогодні. Чи до вчора? Хоча й було неприємно кожного разу, коли я ще не встигав до кінця зітерти м’якою фланелькою з округлого тіла пляшки весь порох десятиліть, а на мене з неї вже дивилися чиїсь нахабні очі. І, певна річ, вони зовсім не були подібними до моїх – химерно витягнуті, насмішкуваті, трохи збуджені, немов з легкого переляку, а водночас і

читати