Завантажити

допитливі. Вони мінилися з найменшим поворотом темно-зеленого вигнутого до моїх очей дзеркальця, навіть важко було б комусь іншому здогадатися, що там є чиїсь очі. Комусь іншому нізащо, але ж не мені, бо я ті очі бачив скрізь і повсякчас, скрізь, де хоч трохи могла віддзеркалитися моя постать, або й хоч щось інше з довкола, навіть не таке помітне й дивовижне, як я сам...
Оті, ледь приховані й присутні скрізь, нишпорки в сотню очей поступово ставали все нахабнішими, вони інколи чергувалися, миттєво передаючи одне одному свою безперервну варту, аби ж ніколи не залишити мене на самоті. Тобто – без їхнього догляду і нагляду. Я намагався мужньо не звертати на них найменшої уваги, проте одного разу, коли все сталося (сьогодні чи вчора, чи коли саме?), пішов на відчайдушний експеримент – я не став пити з пляшки, як завжди робив вже здавна і до нинішнього дня, у своїй пивниці, а піднявся до вітальні, взяв два великих святкових келихи, налляв до кожного рівно, взяв свого і дзенькнув ним по іншому. Я не став просто пити, я почав смакувати густе червоне вино так, як мені подобалося в давніші часи, коли то було моєю повсякденною роботою, коли я міг відрізняти набагато більше відмінностей у різних винах. Бо так повелося здавна, не згадати мені відколи, в нашій родині, та робота і те вміння передавалися від батька до сина, але задовга естафета втомилася і мала зрештою перерватися на мені. І це відчуття ще більше додавало мені неспокою і болю настільки, що інколи я міг на якусь мить призабути про своїх непроханих гостей. Але ж лише на якусь зовсім коротку мить поміж двома пляшками...
Взяте навмання вино було густіше за людську кров, було трохи солодким і водночас надто терпким на смак. Я смакував, робив вигляд, що мене ніщо більше так не цікавить, як дошукатися інших присмаків у давньому напої, а сам непомітно, краєм ока, спостерігав за іншим келихом – він дивно порожнів разом з моїм. Я не помилився у виборі пляшки, хоча цього разу справді вхопив перше, що трапилося під руку - вино було старе і до біса хмільне. Це мене ніяк не стурбувало, бо ж я звик здавна до підступних вин, через те міг випити досить багато, жоден з моїх гостей не міг мене перепити навіть за великі гроші, коли я з прихованим лукавством пропонував комусь із них позмагатися зі мною “на інтерес”. Може через те і перестали до мене заходити справжні гості? Чи я сам перестав їх запрошувати? Але про те колись згодом, бо ж наді мною почала збиткуватися стороння невидима особа.
Дідько його бери, зродилася від тих спогадів весела думка – я ж можу легко позбутися свого таємничого нахаби, нехай і на якийсь там час, нехай і на зовсім короткий, але ж зможу відчути себе хоч трохи вільним. Настільки вільним, аби отримати змогу робити все, що захочу з того довгого переліку, чого не треба бачити стороннім! І я стрімголов кинувся у двобій за омріяну волю, бо постійні підглядини сторонніх очей були надто важкими кайданами протягом останнього часу – я не міг дозволити собі зробити жодного кроку ліворуч або праворуч від дозволеної моїми наглядачами вузенької стежки...
Я підливав і підливав до обох високих келихів рівно і без упину, бо мав з чого, оскільки спочатку, коли спалахнула в моїй голові блискавицею підступна думка впоїти до нестями нахабну нишпорку-наглядача, сходив до пивниці та приніс звідти кілька таких самих пляшок хмільного вина. Не хтів говорити ані слова вголос, я не зітхнув жодного разу, навіть намагався не думати ні про що, і не пив, а смоктав зовсім повільно, аби спостерігати, як щезає так само повільно і невідомо куди вино з іншого келиха. Спостерігав і чекав, коли нарешті втомиться від жорстокого герцю мій невидимий напарник, але й він, вочевидь, був доста загартованим бійцем, аби навзаєм зі мною закінчити вже третю пляшку без ніякого їдла, навіть без символічної мізерної канапки чи шматка козячого сиру. І двох дрібненьких маслин не було на столі, коли розпочався мій експериментальний двобій, а коли вже викінчилася третя сулія, то мені навіть стало шкода мого доброго вина, шкода, що витрачаю його на ніщо, що той злидень не така вже погана істота, можна сказати, що свій хлопець, коли може пити нарівні зі мною. Але я переборов себе, я нагадав собі, що ніколи не був скнарою, це по-перше, а по-друге, будь-яку справу треба доводити до кінця, тому взяв і відкоркував четверту...
3.
Я лише встиг наповнити знову келихи і ледь почав надпивати зі свого, коли відчув усім своїм єством, що ВОНО врешті-решт дістало мене за живе. І мій гонор не витримав... Гонор гонором, але спочатку я спробував злегка пригальмувати, пригасити спалах люті, намагаючись спочатку хоч якось обґрунтувати свої подальші дії, бо вони із самого початку віщували біду. Але як було стриматись? Я ж ЙОМУ навіть не пошкодував найліпшого, достатньо дорогого вина, бо цього багатства мені дісталося від дідів і прадідів досить. Я із тим багатством міг би стати добре відомим на весь питущий світ через розпродаж час від часу своїх спадкових колекційних вин на великих

читати