Завантажити

враз і припинив, бо не побачив сенсу залучати до своїх давніх проблем самого дідька, тобто – когось зовсім стороннього до моєї особи. Не знаю, наскільки я правий в такому рішенні. Особливо в тій частині, що дідько для мене, як і всіляка інша потойбічна чортівня, може й насправді бути зовсім стороннім явищем. Але ж, є й інші підстави вважати той заклик до пекельника некоректним, насамперед – його заключна частина, бо хіба може щось існувати далі за володіннями того самого дідька, якого я пом’янув щойно, як і годиться праведній людині, лише з малої літери, без найменшої поваги. Про нього досить часто згадують пересічні люди невідомо для чого і без ніякої слушної нагоди, хоча жоден із живих його ніколи не міг побачити на власні очі. І жоден із них не може бути певним на всі сто, що всі його прикрощі пороблені кимось, а не його власними похибками чи звичайною дурістю. Те, про що розповідають у своїх чарівних казках бабусі своїм онукам, або вигадують задля шматка хлібу нужденні творці в містичних баєчках для дітей і в кривавих фантазіях для дорослих, є лишень зрідка дотепними побрехеньками. І зовсім зрідка – хоч би трохи близькими до правдоподібности...
І скільки може бути щирої правди чи великої брехні в тих міркуваннях, я міг переконатися й сам, навіть на власні очі, але моя недавня дивна пригода згадується мені зовсім пошматованими уривками, в нечітких сільветках химерних видінь на не зовсім тверезі очі. Нині мені навіть інколи здається, коли мимоволі вертаюся до тих подій, що і не було тоді насправді ніяких чітких видінь, бо ж більше мені пам’ятаються лише дивні хрипи, начебто вони лунали довкола мене з якоїсь заяложеної платівки з часів доісторичного грамофону – самі рипи, як легенькі натяки на давнє існування в живій природі звуків...
Отож, спочатку, саме так здається мені на сьогодні, я аж надто зрадів, що і до мене нарешті дійшла черга нахабних провокацій дивовижами. Хоча химерні пригоди зі мною відбулися лише тепер, але, на мій сором, важко мені було пізніше пригадати точніше, коли саме. Наче і вчора. А цілком може бути, що і позавчора все відбулося, або й ще раніше, а я просто тоді не помітив, чи не зрозумів і лише дещо згадав сьогодні. Але ж справа зовсім не в тім, коли воно вже вибухнуло насправді чи відколи тільки почало дозрівати, аби потім отак нагло заявити про себе. Чому нагло, якщо мучуся згадати, коли? А таки нагло, бо зараз всілякі запитання постають в мені самому і звертаються саме до мене, змушують вертати чи до дива, чи до побутової пригоди без великої травми на тілі. А чи було якось зачеплено чи навіть зранено душу, то лише вона може знати, а мені зась, бо вона ніколи не поділиться зі мною правдою. Так, може, болітиме іноді на погоду, на негоду, на сум, на журу. І той біль всяко різно торкатиметься мого тіла...
А скільки ж ото часу дурно сточилося за водою, залетіло за вітрами, поки я насмілився більш рішуче розібратися зі своїми перестрахами, яких накопичилося досить забагато, як на одну людину, хоча й трохи менше, ніж набігло за цей час відсотків на моєму скромному банківському рахунку. Може, хтось і знає скільки саме, лише не я сам, бо мені вже й не згадати ніколи, коли оті зляки-переляки розпочинали з’являтися в гості до мене, спочатку мовби ненароком, якби просто забігали на мить привітатися й зовсім мимохіть, бо ж було їм по дорозі. Без зайвого нахабства, хоча і без особливих запросин. Але ж потім вони стали такими вже стервотними, що постійно вибивали мене з колії на узбочини, хоча спочатку і намагалися вдаватися мені хоч трохи лагідними. Проте згодом настільки призвичаїлися до мене, що оселилися назовсім, навіть перетворилися на справжніх господарів моєї домівки. Нахабні новітні господарі, якими я почав страхопудитися все більше і більше, бо вже не міг їх вкоськати і виставити за поріг колись свого дому ніяким робом...
І ставало мені зовсім незатишно ще й від того, що я так і не міг ніколи пригадати, хоча й намагався час від часу зосередитися на тім, коли і з якого приводу, з якої такої притичини пообсідали мене з усіх боків різні примари, від яких аж променять чорним мерехтливим сяйвом постійні глузи, кпини і, останнім часом, навіть зневага? Хоча нікого з них до сьогодні мені не доводилося бачити на тверезі очі, але я почав із часом відчувати їх навіть найменш чутливою клітинкою власного тіла, бо ж вони обсідали мене з кожним днем все щільніше і щільніше. Обсідали і обсідали, аж поки не зімкнулися тісним колом довкола моєї свідомости й так дужо, що я був змушений взятися за вирішення багатьох проблем із усіма моїми гостями-господарями. Забаглося мені все зробити так, аби одразу й назовсім позбавитися надокучливих і доста обридлих гостей, головне, що зовсім непроханих ні на які родинні фестини чи на загальнодержавні свята. Щоправда, жодної дати з родинних свят я давно не відзначав, а до держаних збайдужів ще з призабутого дитинства. Тим більш, не було в них ніякого приводу чи нагоди, я вже не кажу про якусь глибинну причину, приходити і колошкати,

читати