Завантажити

тугим зашморгом довкола шиї; майже гамівною сорочкою воно обгорнуло і стисло все моє тіло, що вже не можу ані пити, ані курити, ані тверезо мислити...
Чи насправді я закляк, чи просто мені стало ліньки поворухнутися, визначити важко і не потрібно. Серед прийшлої темені поруч мене загасає поволі надія на що-небудь людське і звичне в цьому житті. Шкода не так її, як самого себе, бо ж це про неї недарма говорять мудрі люди, що вона завжди має вмерти останньою, тобто – після мене...
Аби ж нарешті ожив і озвався чорний телефон! Хоч би й зовсім пізно, але озвався! Навіть наприкінці довгого важкого дня чи вже прийдешньої ранньої ночі відгукнувся і кудись мене покликав, але він із самого ранку мовчить, жодного разу не озвався. І мене поволі почав охоплювати жах, коли я остаточно усвідомив гірку правду – телефон вмер. Він із самого ранку досі жодного разу навіть не зойкнув, не заскиглив, не зіскочив на підлогу, не розлетівся на друзки після стрімкого кидка на одну з чотирьох стін моєї в’язниці, де мовчать із самого ранку геть усі привиди, як мовчу і я сам. Дивовижна напружена тиша, в якій, сподіваюся, й вони всі теж хотіли б почути того дзвіночка, аби він переконав нас усіх разом, що десь там, за стінами моєї домівки, ще не завмерло життя, ще хтось цікавиться мною...
Ніхто з усіх, знедавна принишклих по закутках, привидів досі, поки не заночіло зовсім, не заважав мені почути лише самого себе. А тепер у всуціль смерковій кімнаті волохаті химери про щось уже розпочали пошепки знову радитися по кутках, можливо, вони ще не знають, не домовилися, що зі мною робити в прийдешній темені. Засмутити чи розвеселити? Шкода, що ні вони, ні я не знаємо відповіді, що було б ліпшим для мене, коли мовчить із самого ранку телефон, коли невідомо, що там – у великому просторі за стінами моєї маленької хатини – моєї колишньої фортеці свободи, яка поступово перетворилася на темну мовчазну в’язницю...
Чим більше густішає й густішає в кімнаті темінь, тим більше жвавішають і жвавішають тіні по кутках, бо мені ліньки встати і запалити світло, бо побоююсь відійти від телефонної слухавки далі ніж на відстань витягненої руки. А брати її з собою не можу також, бо нашіптує мені якийсь недавній забобон, що своїм доторком лише наполохаю можливий дзвіночок...
Те, що час іще не зупинився, а тече всіма клепсидрами десь там – за стінами моєї криївки, можна було б відчути трохи раніше, коли я спостерігав за тим, як поступово смеркало в кімнаті, як усе важчою ставала моя голова, як вже й перехотілося дивитися на телефон. Він помер для мене остаточно. Можливо, незабаром так само помре і зупиниться час. Скільки там ще йому залишилося? Скільки, якщо на великому годиннику стрілки не схиляються, а вже дійшли майже дванадцятої ночі (а може і дня?) – лишилося якихось п’ять хвилин. Лише п’ять. Мабуть, таки ближче до ночі, бо вже й зовсім темно. А, може, і до дня, коли почорніло на небі саме сонце...
А телефон мовчить. І нехай собі мовчить, ціпеніє в німоті, мені вже обридло його шанувати!...
...Останнім часом, все ще зрідка, як би я не намагався запобігти повторенню, і кожного разу всупереч власному бажанню, випадає мені нагода подивитися на себе з близької відстані. Від того споглядання щоразу стає мені сумно й дивно, бо ніяк не можу збагнути, що отой, котрий навпроти мене, не підстаркуватий, а геть зовсім старий, сивий і втомлений чолов`яга є саме мною, тобто – я. Охоплює подив не лише мне. І отой, котрий всівся по той бік задзеркалля, котрий вдивляється в реального мене з такою самою недовірою, із таким самим болючим запитанням, теж дивується. Невже ота чорна втома, що так рельєфно зіжмакала до невпізнання неначе чиєсь обличчя, дійсно є моєю? Невже ото і є саме моїм баченням навколишнього неосяжного багатовимірного світу, що намагається передати ця кривенька посмішка щільно стулених вузьких, ізсушених довгими роками, порепаних губів? А незграбні рухи вузлуватих подаґричних пальців, коли вони намагаються тупими ножицями підрівняти поріділі залишки рудуватих колись вусів, то теж мої пальці? І все це я?
Знову і знову мучуся безпорадністю власного розуму, неначе в давньому дитинстві, яке не йде з моєї пам`яти (чи моєї?), коли вперше побачив себе в каламутному дзеркальці і довго не міг звикнути, що по той бік дзеркальної поверхні – дивується з мене саме моє “Я”. А потім довго не міг звикнути, а інколи здається мені, що й досі не звик до того усвідомленого колись свого власного задзеркального “Я”...
Можливо, або насправді, що не звик і досі. Через те воно і почало мало-помалу ховатися наче в моїм обличчі, спотворюючись то поступово, то стрибками у часі незрозумілими перемінами на тому боці лискучої поверхні. Потім почав якось заспокоювати сам себе, начебто, бо так себе переконав, що з часом я призвичаївся і майже не став звертати на те уваги, не замислюватися...
Не можу згадати скільки часу від того я майже не переймався тими обставинами, але тепера повернулося до мене давнє дитинне здивування, хоча і

читати