Завантажити

наступає на мої ноги – вони проходять крізь мене, як і я проходжу безтілесним крізь них усіх. Чи хмарно, чи сонячно, чи дощ, чи вітер – не чутно моїх кроків на асфальтовому хіднику, на вічній ґранітній бруківці прадавніх узвозів, не чутно з-під стертих мною підошов шурхоту стужавілого осіннього листя на звивистих стежках, протоптаних численними поколіннями городян за проминулі століття, серед гущавини гідропарку чи крутих схилів, що буйно поросли колючою невгамовною дерезою, що так і не дозволили вийти цьому Вічному місту ближче до берега життєдайної ріки…
Я й сам себе вже давно не чую і не бачу. Спілкуюся тільки із доволі замряченими часом споминами, які скорше подібні до хворого теперішнього маячіння, ніж до реалій проминулого буття. Нахабні у своїй поведінці, вони надто брутально чіпляються до мене останнім часом, ніяк не відпускають від себе, намагаючись бути моїм невиразним теперішнім, чужим і хворобливим. Було б мені багато легше цього зашмаганого ранку, аби ж міг якось дізнатися, в якім столітті бідує наразі моє невизначене сьогодні…
Я стрімко злітаю вгору і зупиняюся над тими зеленими кручами, завмираю над ними вище за всі дзвіниці міських соборів зі сліпучими позолоченими банями, ледь тремчу під поодинокими поки що хмарами настільки прозорим, що відчуваю, як проштрикують мене без ніякої перешкоди всі гострі промені й найлегші випромінення найдрібніших часток матерії, які тримають у єдності цілі далекі галактики. Я нервово хапаю і поглинаю у собі всі земні радіохвилі, всі разом, на яких тільки можуть гомоніти між собою всіма земними мовами всі народи і окремі люди водночас...
А вони ведуть свої перемови без ніякого упину, я чую нарешті відгомін усіх їхніх голосів, але мені стає ще сумніше від прикрої заземлености тих різномовних теревенів, коли мало б йтися про вічне і про саму вічність. І про нас минущих у вічних завитках вихорів якогось певного часу і всіх часів разом, якогось простору й виміру теж разом з усіма іншими вимірами і просторами...
У моїх примарних візіях водночас розпукуються молоді бруньки й серед квітучого гілля летить, злітає вгору старе пожовкле листя й, не досягаючи підхмарного мене, припадає тої самої миті до молодих трав, поруч із ними водночас скресає і змерзає ріка, легенькі в прозорості початку літа хмарки безжурно тиняються між чорним громаддям хмар, що обважніли білими сніговими хурделицями...
Як же густо встигли змішатися в непроглядній круговерті часу пори року і самі роки! Але я вже майже перестаю дивуватися, що немов зупинився в розгубленості чи забудькуватості й товчеться на місці сам-на-сам із собою, ошалілий у своїй безпорадності, час. Той час, який колись утрачав себе, постійно розчеплюючись спочатку на епохи й періоди, згодом на тисячоліття і віки, а до останнього менту – на хвилини й мільйонні долі секунди, а тепер схаменувся, намагаючись зібратися до своєї монолітної першоцятки. Затявся, але згодом знітився, а тепер знову шаліє від гіркого усвідомлення своєї безпорадности, бо зістарівся надто у вічних своїх поділах, аж утратив пам`ять настільки, що не може впізнати свого вибухового народження. Що? Де? Коли? Він, чи й досі я, але хтось із нас вперто домагається першопочатку істини. І хтось із нас вже регочеться з того, що нічого й ніколи не було і не відбувалося по-правді...
3.
...Я мовчки дивлюсь, як, змініючися й водночас, тої самої миті, відновлюючись, не міняється ніщо навколишнє. Ніщо не міниться, ніщо. І ніхто з нас не може змінити нічого в тій круговерті, бо є на те суворі закони світобудови, закладені самим Творцем. А кожна зміна може бути фатальним кроком, що стрімко наблизить загибель сущого. А, може, так треба? Знищити все, аби народити щось інше, може, навіть – краще. А чи завжди інше є іншим? І наскільки несхожим? Ось-ось, ще зовсім трошки, і все розлетиться, або зіщулиться до цятки...
Гей! Гей-гей! – я не витримую і гукаю до всього виру навколо мене, та вертається до мене тільки нечутне моє шамкотіння навіть не безмовною луною, а байдужим відчуттям безвиходи саме для моєї самоти серед білого світу, де вже нікого нема, крім поволі згаслого мого кволого віддзеркалення в моїх заплющених очах, аби відпочити від занадто сліпучого сяйва білого світу…
Я нарешті прокинувся від нічного забуття, коли після дощової ночі до мого чола притулився ранок освіжаючою прохолодою, нагадуючи лагідною нахабністю про близький початок іншого дня. Десь, за густим віттям старих каштанів, сходило сонце, про що сповіщали світлі плями на стелі. Встояна за ніч вулична тиша вже розріджувалася, заповнюючись потроху побутовим галасом ранкового міста. Десь прокинулись перші трамваї, а на гордовитій дзвіниці відновленого золотоверхого монастиря стиха бемкнув дзвін, своїм неспокійним серцем нагадуючи мирянам про смиренне сьогоденне свято. Право на свята можна заробити тільки виснажливою щоденною працею, а що більше промине поспіль у трудах отаких страдницьких буденних днів, то величніше постане за ними празник із обов`язковими

читати