Завантажити

випарувалися, не розчинилися у воді чи повітрі. Вони не мали найменшого права шанувати себе, бо через свою слабкість зачепилися, на посміховисько іншим, за гидотне животіння за товстим склом сулії з-під невідомого дражливого напою. І чим вони відрізнялися від тих, які теж не щезли, бо втратили честь, колотилися між звичайних людей служками, бо злякалися свого часу податися достроково у ніщо? І про велике, і про ніщо, і про згублені чесноти, і про безвихідь – геть про все можна було думати і доживати у своїх в’язничках невідомо для чого аж до сьогодні, коли вже нікого іншого з їхніх переможців уже не було на цій Планеті...
Спочатку, лежачи на дні великого моря чи в сірій муляці сільського, вкрай заспаного, ставка, дивовижні в’язні намагалися знічев’я спостерігати за підводним життям. Проте, скільки можна дивитися і дивуватися з того, як неквапно ростуть водорості, як вони зрідка можуть коливатися від доторків прудких риб чи повільної течії? Пересічній людині набридло б оте десь другого дня, а навіть пересічний маґ міг би і кілька сот років отак бавитися, розганяючи самоту. Міг би, але ж не було йому як, бо багато швидше на пляшку-в’язницю залягала муляка, закриваючи від споглядання і той благенький живий світ, який міг би хоч трохи зменшити гіркоти знедоленого житія в закоркованій міцними закляттями пляшці. Зменшити і спалахи сорому, який прокидався час від часу, коли поставали спогади про свою срамотну поразку і про своє зовсім не лицарське порушення давнього кодексу чести...
Спочатку ув’язнений маґ починав боротися, напружувати свою уяву, аж міг майже наживо спостерігати, як десь там, за товстим брудним склом, над високими хвилями моря чи над дрібними брижами заспаного ставочка, чисто і весело сходить ранкове сонце, і постає прозорий день. А день поступається прозорій ночі, коли знову прокидаються давні зірки і сузір’я, аби продовжити нескінченні свої перемови. Тяглися спочатку в’язні до них, аби прислухалися до тих балачок, інколи підтакували чи заперечували, наче й самі брали участь у тих високих розмовах про Вічність. Але поступово, сотня-друга років, кожен із них поступово ціпенів, поринаючи вже у вигадані сни про примарну, недосяжну волю. А що їм ще лишалося чинити, коли вихід з тої в’язниці був надто вузенькім, а головне – він був надійно закоркованим незламною печаткою – непереборними закляттями переможця. А того переможця вже й не було ніде, а без його згоди нема кому порушити давній присуд на ув’язнення...
2.
Тодось не злякався, він просто застиг на місці, закляк, навіть перестав дихати, хоча й стулити губи теж не міг від великого подиву, коли побачив, як з побитої ним випадково пляшки спочатку завалував чорний дим, але не стали ті кубла розчинюватися у повітрі, а швидко загустілися та осіли на мшистій поверхні того величенького каменя, об якого і вдарилася чудернацька пляшка. За лічені секунди верхи на камені вже сидів бородань середніх років у дивовижному, як на буденний день, одязі. Незнайомець був теж здивованим, мабуть, не менше, ніж сам Тодосій. Видко було з нервової метушні незнайомця, що зазнав той бородань якогось страхопудного стресу, бо почав крутитися безладно навколо величезної каменюки. Він пожадно і водночас обережно обмацував її довгими гачкуватими, наче пазурі дикого котяри, пальцями ледь помітні заглибини на сірому граніті, немов намагався прочитати, що там було колись викарбовано. Нарешті майже заспокоївся, всівся на густу вологу траву біля гранітної брили і вперся поглядом в Тодосеві очі. Через хвилину кашлянув і звернувся до парубка лагідним голосом:
- Здається мені, що твоя мова, хлопче, не є складною, увійшов до неї зразу, то маєш мене зрозуміти без проблем. По-перше, негайно стули пельку, витягни ноги з болота і присядь на пеньку, який для цього щойно з’явився поруч із тобою. Починай дихати вільно і, врівноважуючи пульс, поступово приходь до тями і спокійно готуйся до інших несподіванок від мене. А готуватися треба, бо ти ще не бачив справжнього дива, бо попереду на тебе чекають такі дивовижі, від яких можеш знову заціпеніти. По-друге, як не дивно тобі буде зараз почути, мені теж треба оговтатися і добре поміркувати, аби ж зрозуміти, яким чином моя вічна в’язниця в одну мить розлетілася на дрібні друзки о цю сіру каменюку, яка на перший погляд виглядає зовсім звичайним явищем природи край старого жабовиння.
Тодось миттю сів, слухняно стулив пельку і зразу почув чиюсь тиху розповідь, голос був не дуже виразним, але приємним, навіть чуйним, а мелодикою трохи нагадав призабуті бабусини оповідки про чарівні пригоди давніх людей. Спочатку Тодосеві чулася лише журлива мелодія, в якій поступово почали проступати слова:
- Ти лишень не хвилюйся, хлопче. Це добре, що ти згадав свою бабусю та її давні казочки. Багато чого з тих казочок можна було б вважати за правду. За неймовірну, як на теперішнє людство, але все-таки правду. Ти, хлопче – справді пересічний дрібний чоловічок, який щойно визволив прадавнього маґа з в’язниці, що є і для мене

читати