Завантажити

неправдоподібним дивом, бо я ще не знаю, не зумів ще прорахувати збіг обставин, які дозволили тобі це зробити. Ні-ні. Не бійся нічого. Я не зарікався ані згубити свого можливого рятівника, ані стати йому служкою, про що ти начитався у казках, бо був певен, що печатку мого кривдника може зламати тільки він сам. Інакшого просто ніколи не траплялося. До моєї чорної хурдиги дещо з подій на волі долітало – я міг багато чого вловити навіть у тій темній тісняві. Мій кривдник після перемоги наді мною став надто гоноровим, через що і затявся возвеличитися над всіма тими, яких він до того вважав рівними собі. А вони ж (яким славним було тоді наше товариство, хлопчику!) також були далеко не останніми серед рівних, то таке почалося на Землі, але тобі того не осягнути, не зрозуміти. Скажу простіше, що вони не лише знищили один одного, змагаючись за примарне верховенство між собі рівними, а до того ж багато і різного лиха наробили тоді не лише на поверхні Землі, але й в її глибинах, в атмосфері. Ваші теперішні вчені ніколи не зрозуміють, з якої такої причини в далекому минулому відбувалися страшні катаклізми, натрапляючи інколи на незрозумілі рештки, коли розкопують нашарування страшного сміття з кісток із давньої епохи. Я був певен, що мені не було звідки чекати на допомогу, бо звільнити мене міг тільки той, хто наклав печатку, але він загинув у тій братовбивчій боротьбі.
Тодось розумів, що той текст виникає в його свідомості через непомітні чари дивовижного незнайомця, проте зовні здавалося Тодосеві, що той химерник не звертав найменшої уваги на свого визволителя. Бородань був надто заклопотаний власними проблемами, які вочевидь не давали йому спокою – продовжував обмацувати гранітну брилу. Дивним було те заняття, коли дивитися з віддалення. Маґ м’яко водив пальцями поверхнею каменюки, зупинявся, застигав, замислювався, потім повертався на самий початок і знову зупинявся в задумі, але його оповідка точилася в голові Тодося без ніякої зупинки:
- Не було надій на допомогу, знав, що її не може бути ніколи ні від кого. Я зумів примусити себе заснути, спочатку навіть навіював собі якісь сни, не пам’ятаю які – просто приємні, але поступово життя в мені завмерло і наче зупинився час. Я не пам’ятав свого народження, водночас у мене не було й знання про те, скільки тисяч років я зможу пронидіти в тій пляшці, яку ти дістав з муляки заспаного ставка. Так, узаправду так, це не первинне лісове болото. Тут колись було велике поселення давніх хліборобів, і було кілька ставків у ярку між хатами. Але цей вже і на той час був непридатним для відновлення, ніхто не мав жодного наміру на прочистку його джерел, бо й джерела надійно замулив час. А скільки його сточилося за багато сотень років. Та якесь із джерел з часом трохи пробудилося і поступово підштовхнуло мою пляшечку-в’язничку ближче до поверхні. Коли ти копав коріння аїру, то витягнув з ним і пляшку, вона тобі заважала і ти кинув її через плече кудись за спину. От вона і втрапила на цю брилу з давнім написом, якого я майже прочитав, але марно намагаюся дійти розуміння прихованої суті настанов самого Творця. Мабуть, того не здатен осягнути ніхто з його творінь, А я просто прочитав більше за половину тексту, інша й так стала якось зрозумілою, але не можу повірити, що мій кривдник, як кидав до ставка пляшку, не звернув тоді уваги, що майже поруч покоїться Священний Камінь. На його боках тоді ще багато легше можна було прочитати ці давні тексти-настанови, а були вони колись освячені самим нашим Творцем, аби наша раса могла теж мати святе місце. Єдине священне місце, куди можна було за потребою піти на своєрідну прощу, де не можна було творити найменшого зла, де треба було приховати на час молитов будь-яку підступність. Як же він не зміг цього передбачити, не прорахувати можливість зняття прокляття, нехай та можливість була і зовсім ілюзорною, мізерною, але ж сталося завдяки нікчемному простолюдину. Не ображайся, хлопче. Просто я таким тебе бачу...
А воно таки сталося! Чекай, чекай.. Зачекай трохи, парубче! Цей Священний Камінь мав бути на тій горі, яка була набагато вищою колись, але за кілька тисяч років, коли до Святого Місця перестали приходити мої одноплемінники, ніхто вже не піклувався, аби була надійною йому та гора. Не було кому, не було по що. А дощі з вітрами за цей час порозмивали гору так, що Камінь чи поступово скотився з водою, чи плавно з’їхав сам аж сюди – майже до самої моєї в’язниці. Мабуть, це могло статися лише само собою, бо я не бачу в собі чогось особливого, виняткового, яке б мене якось піднімало хоч трохи над іншими моїми одноплемінниками. Хоча, як на мою іншу думку, що теж може бути ймовірним, про це мало бути у мого давнього народу якесь приховане пророцтво. Шкода, що я не був наближеним до кількох старійшин, справді посвячених до закритих таємниць, мені б було веселіше чекати на визволення. Але...
Але, щось я розбазікався з тобою, а сам і досі не вирішив, як вчинити зі своїм рятівником, бо спочатку було необхідно мені замислитися над

читати