Завантажити

споглядання галасливого військового параду в рідній столиці, або відмовитися заради пікніка з напоями і наїдками на лісовій галявині чи на березі якоїсь тихої річечки, або до сьомого поту поганяти м’яча на полі чи й взагалі нічого не робити, а просто вилежатись, відіспатися на весь наступний робочий тиждень. Якщо хтось знаходив собі в тім переліку щось настільки привабливе для себе, що стрімголов кидався на нього, тоді він завше програвав нагло, втрачаючи багато що з раніше заробленого. А як не втратити, коли на світових біржах все одно не стихала напруга в укладанні різних угод через те, що в якійсь там країні робочий люд починав щось святкувати.
І вся ця нескінченна метушня для Лео і його оточення тривала майже без сповільнення темпу і лише заради зарахування зайвої якоїсь там тисячі-другої, або нехай і вагоміших сотень тисяч грошових одиниць на особистих рахунках.
Ані Лео, ані його тимчасові попутники і, водночас, постійні конкуренти навіть не завжди могли знати, а скільки отам, на тих банківських рахунках, назбиралося чи залишилося на певний день, скільки з них витрачалося безповоротно щодня на ненажерну й зовсім вже зчуженілу для них родину. Не встигали знати, бо їх засмоктував по самісіньку маківку стрімкий процес отої нескінченної веремії у гонитві за омріяним казковим днем, коли можна буде сказати собі без ніяких сумнівів, що, ось, вже, врешті-решт, і насправді назбиралося вдосталь. Накопичилося і нагромадилося настільки достатньо, що таки є досить, що можна вже відпочивати на своє задоволення без ліку днів стільки, скільки вже забажається душі й тілу, на скільки їм вистачить примх і фантазій, не обмежуючи якраз себе ані в чому...
2.
Дістатися справжнього відпочинку, маючи великі статки, аби їх вистачало на всілякі найкрутіші фантазії, нехай не сьогодні, нехай колись, постійно мріялося Лео. Він щиро вірив, що колись нарешті зуміє так зробити, бо ж його численні безтурботні родаки ніколи не обмежували себе, здавалося йому, ані в чому під час його безперервної виснажливої праці. Ті родаки Лео при цьому навіть не співчували йому анітрішки, навіть не з’явилося в них за ці роки жодного разу найменшого бажання, як виловити у короткій перерві посеред робочого дня, коли не хочуть посеред ночі, свого, невтомного в повсякденній праці, годувальника, аби висловити йому хоч би одненького найкоротшого вдячного слова, аби хоч трохи підтримати його щирим словом задля власного добробуту. Через те бачилися надто зрідка, бо поки Лео не міг відірватися від робочого місця, зграя родаків насолоджувалася життям за Леонів рахунок. Навіть діточки повиростали за цей час настільки, що Лео під час випадкових зустрічей у вітальні власного дому не завжди правильно міг звернутися до котрогось із них. Вибачався, а злий розум підначував його тим, що десь при випадковій зустрічі на вулиці Лео міг би й зовсім не впізнати нікого з них. На ті підначки була залізна відмовка, що не буває він серед вуличного натовпу ніколи, а тому краще покласти край подібним закидам....
Коли в Лео випадала вільна хвилинка відволіктися від потоку інформації та ухвалення рішень, він, згадуючи таку поведінку своєї рідні, її байдуже ставлення не лише до його виснажливої праці, а й до нього самого, тішився іноді тим, що незабаром відлучить їх усіх разом від своєї годівниці. Відсуне враз і назовсім. І це станеться тоді, коли врешті-решт скінчиться його довга гонитва по грубі грошенята і буде в нього часу вдосталь навіть на судові суперечки з майбутніми спадкоємцями. А вони зчиняться в судах обов’язково, бо ж такий громовий ґвалт підніметься тоді, коли зграя родаків несподівано дізнається гіркої правди, що кожному з них тепер доведеться десь тяжко працювати і самому, заробляючи собі на хліб насущний щоденно, а, коли поталанить комусь із них, і на забавки до хліба, до яких вони позвикали за рахунок колишнього благодійника Лео. Розпочав Лео навіть завчасно готувати свого заповіта з принизливими, але вивіреними юридично щодо кожного слова і кожної коми, формулюваннями для рідненьких своїх захребетників. Майже щодня вдавалося йому долучити до тексту якщо не речення, то бодай два-три слова. Записував авторучкою до паперової чернетки, не довіряючи комп’ютерній пам’яти, і кожного разу тішився, що ось-ось і в нього на всі його забаганки стачатиме без обмежень навіть відсотків зі здобутого ним тяжкою працею капіталу, якщо незабаром він позбудеться назовсім паразитів-прилипал...
Отой омріяний казковий день постав уперше на якусь зовсім коротку мить у ще коротшому давньому сні, який мав би невдовзі забутися і не згадатися йому згодом ніколи посеред трудових буднів. Проте Лео зачепився за нього всім своїм єством, душею, сутністю, всім тим, з чого складалося для нього саме поняття Лео. Він поступово зумів навіть розтягувати оту щасну мить на весь час своєї відключки від обридлої дійсности. Завдяки цій набутій вправности його сни здавалися йому з кожною прийдешньою нічкою все довшими і довшими, все приємнішими і приємнішими. До того ж Лео

читати