Завантажити

хоча є точні цифри, і повірте мені, що їх вистачить лише на досить скромне поховання його колишнього тіла. Ви всі пам’ятаєте, що рідня пана Лео відмовилася від нього назовсім ще більше десяти років тому. Нагадаю для молодших колеґ, оскільки вони приєдналися до нас вже після того, як спадкоємці пана Лео разом зі своїми адвокатами остаточно переконалися, що ніяким чином не зможуть відтяти для себе жодного відсотка з пристойних тоді рахунків родича. Жодного! Саме через те вони не змогли ще тоді відключити від всієї механіки тіло пана Лео, який заліг на довгі роки до незмінного коматозного стану – до дуже глибокої коми від великої перевтоми. Я перепрошую присутніх за мій вимушений каламбур, оскільки жартувати в подібній ситуації й сам вважаю зовсім недоречним.
Отже, шановні члени поважного консиліуму, нам доведеться після закінчення мого переднього слова-пояснення, тобто саме зараз дружно проголосувати за остаточне відключення тіла колишнього пана Лео від усіх апаратів механічної підтримки в ньому імітації життя, бо нічого іншого нам не залишається на цю мить, яка розтяглася для тіла колишнього чоловіка майже на двадцять років. Це має статися сьогодні о двадцять четвертій годині, як розумієте, серед ночі – на зламі сьогодні, не зачіпаючи завтрашнього дня жодною зайвою хвилиною, ані жодним центом, ані жодним ламаним шелягом, яких, як я вам вже доповів, майже не залишилося на продовження комедії під назвою “Імітація життя”.
- Голосувати? Все й так зрозуміло, – одним подихом здивувався одностайно поважний консиліум відомої клініки. – Про що може бути мова? Як немає грошей, то нема і життя. Це всім відомо з найдавніших часів, бо так вже було налаштовано у нашому світі від самого його початку і, як ви, пане головний лікарю, щойно цілком справедливо підкреслили, до самого кінця. Чи наше голосування за істину в абсолюті потрібне для протоколу?
- Так і ні, панове, мої дорогі колеґі, я не хочу, аби ви так зле зрозуміли мій задовгий виступ. Не так категорично і не так блюзнірські. Хіба йдеться про якесь життя взагалі, чи про чиєсь конкретне життя? Його ж у тій колоді давно нема, воно вже давно викінчилося до останньої краплини, а зараз йдеться і не про гроші взагалі, приміром, як засіб підтримки життя, а лишень про наявний залишок коштів колишнього пана Лео на поховання колишнього його тіла. Я не формаліст, до того ж сьогодні не науковий диспут щодо можливих проявів мозкових процесів наприкінці двадцятирічного лежання будь-якого грошовитого пацієнта, а не збіднілого на сьогодні вщент пана Лео. Не формалісти ми всі разом, як і кожен із нас зокрема, бо жоден із нас не терпить цього слова - формалізм, як і пахощів формаліну, вибачте – зірвалося й для мене зовсім несподівано. Проте маю нагадати, що існують приписові непереборні формальності поза нами, саме через ті обставини і саме до протоколу, як щойно слушно зауважив наш колеґа, я маю внести і вже вніс ключову і водночас категоричну фразу. Вона стверджує, що ми проголосували одностайно, що ми є зовсім свідомі свого рішення, яке є нині єдино вмотивованим і не відсутністю коштів у пацієнта, і це має бути обов’язково скріплено всіма підписами членів консиліуму. Попереду маємо ще відбути спільний ланч, прошу не пов’язувати його з цією формальною процедурою аж ніяк, просто так склалося, і зовсім випадково наприкінці важкого трудового тижня. А потім кожен займеться власними справами, не забуваймо, що сьогодні п’ятниця, тобто коротший робочий день і попереду на нас чекає звичний уїк-енд...
Все необхідне зробить сеї ночі чергова медсестра під наглядом нашого колеґі лікаря Влада, який прийме на свою відповідальність нашу клініку на наступну добу наприкінці робочого для від кожного з нас, і не лише цього дня, а, навіть – цілого робочого тижня. Це коротке засідання буду вважати закритим після підписання запропонованого мною тексту. Дебатів не розводимо, оскільки нема ні в кого ані запитань, ані заперечень, що і маємо засвідчити на папері. Я свого підписа вже поставив, прошу далі...
Свою чергову зміну лікар Влад прийняв від попередника із додержанням усіх формальностей, на що пішло близько години. Він зібрався було присісти й випити традиційної кавусі перед нічним чергуванням, коли до нього завітав головний лікар і простягнув йому до рук мовчки якогось папірця. Влад пробіг швиденько кілька рядків тексту, довше розглядав прикінцеві підписи, немов хотів перевірити достовірність кожного з них, повільно відклав аркуша убік, на краєчок свого столу, важко зітхнув, немов стрівся з чимось край неприємним, опісля недовгої паузи запитально поглянув у очі головного лікаря, на що той усміхнувся зовсім по-дружньому:
- Щось не зрозуміли, колеґо?
- Та ні, все ясно, але не могли б ви щиро відповісти, а за що мені випала така честь, колеґо?
- Честь?
- Я маю на увазі надану мені честь бути елементарною підставою заради вашого благополуччя. Мабуть, трохи і мого, бо мене теж не може обходити фінансове становище нашої клініки, бо це не лише мій

читати