Завантажити

більше на свої босі ноги, які ступали росянистою доріжкою, але не толочили скристих прозорих крапельок на ній. Дивною була і якась зовсім невагома біла хламида, яка викликала при ходінні ледь відчутний лоскіт на тілі...
Початок дивної й зовсім безлюдної вузенької стежки, як і кінець її губилися в тих світанкових чи вечорових затуманених смерках. Проте не виникало в голові Лео найменшого бажання взятися до розв’язування жодних складних загадок з приводу своєї нової подорожі, з приводу того, а де ж вона може відбуватися, коли розпочалася, де і коли вона має нарешті скінчитися. Не було в Лео ніякого бажання і не виникало ніяких почуттів: ані смутку, ані радощів, як не було і найменшого подиву – його просто злегка тішило лише дивне полегшення від народження не якоїсь істини, а передчуття її, що нарешті скінчилися його реальні чи вигадані жахіття. І не було ще жодних інших думок щодо близького чи віддаленого свого майбутнього, і не було ще ніяких, навіть зовсім найменших, спогадів з усіх його попередніх життів, тому і не намагався згадувати, а скільки їх вже могло відбутися. Десь і колись. Реальних чи вигаданих. Лео не хотів, а власне й не міг, звернути увагу на свої зволожені щоки, як і на причинний вітерець, який стиха відчувався при ходьбі лише тою вологою на щоках. І ніде більше не було його найменшого прояву, навіть обабіч його стежини не колихалася від зривів тиховію й жодна тендітна стеблина. Якби і схотів, то не зміг би згадати нізащо про походження тої щемкої рідини: бо то могла бути і роса з густого туману, який тягся за ним, майже чіпляючись за плечі; міг бути і залишок проллятих нещодавна рясних сліз, хоча не було на те ніякої притичини, і, Бозна що інше могло бути, аби від нешвидкої ходи його ледь зволожені щоки відчували тендітну прохолоду...
Довкола був безгомінний ранок і був одночасно безшелесний вечір. Зійшлися над цією доріжкою водночас ранкове світання і вечірні смерки. І не було ще, або вже, над головою подорожнього ані сонця, ані місяця, ані спекоти, ані холоду – тому так легко було йти кудись посеред приємної невизначености людині, хоч їй не було відомо, де і коли почалися її дивні мандри...
Отак просто і легко простував собі пересічний перехожий, лише підсвідомо стиха радіючи своєму подорожуванню незнайомою досі стежиною, лише зрідка згадуючи передостаннє своє ім’я, але нині воно йому ні про що не могло нагадати. Нині й поки-що. Мабуть, через ту причину він йшов отак легко і без найменшого відчуття втоми росянистою стежкою вже невідомо скільки часу, невідомо звідки, невідомо куди...
Той чоловік йшов не дослухаючись ані до шурхоту з-під своїх босих ніг, ані до щебету птаства, ані до шепоту вітру, бо нічого з того поруч нього не було зовсім, або ж воно ніяк себе не виявляло. Він просто йшов собі посеред цілковитої тиші, але не звертав на те ніякої уваги, бо він і насправді просто подорожував невідомо звідки, невідомо куди і вже досить довго. Хоча, могло бути й таке, що ця подорож розпочалася ось-ось. Щойно. Ані що не могла спростувати чи підтвердити жодного з безлічі варіантів, бо на цій стежині втрачалося почуття перебігу часу...
Хто б знав... Хто б підказав... Аби хтось зустрівся... Аби хтось наздогнав того подорожнього і якось пояснив кількома словами, навіщо самотньому мандрівникові йти та йти, зовсім не відчуваючи часу, немов той час зупинився за чиїмось наказом довкола путника, або й для тих, котрі мали б мешкати посеред такої розкоші, але нікого не було чутно, не було видко нікого...
Знову і знову ще не було нічого новішого – лише світанковий чи надвечірній туман клубочився з усіх сторін поки що незнайомої стежини без кінця і початку...
... стежини з одного виміру до іншого. І лише Творець відає, який з них є насправді більш чи менш наближеним до реальности... І що то є – ота справжня реальність? Що то є?...

AD HOMINEM
(продовження чи закінчення людських пригод, подібних до пана Лео з попередньої оповідки, але вже у надто далекому майбутньому)
...Знову з’єдналася з тілом душа,
може і вперше, а, може, востаннє...
1.
... Сьогодні вранці зовсім засліпло від зустрічі із сонцем моє останнє око, воно вмерло мимохіть від лагідного доторку життєдайного світила, яке того й не помітило, бо ж остаточно збайдужіло до моїх страждань ще за призабутих часів, коли ще існували храми з посередниками для розмов із Творцем. Вже із тої давнини я з легким занепокоєнням спостерігав за поступовим угасанням окремих функцій свого тіла. Лише спостерігав, бо ніяк не міг протидіяти, не міг навіть звернутися до когось по допомогу, а як гукнути, коли вже давно нема голосу; як піти, коли вже давно забув про здатність пересуватися навіть на чотирьох кінцівках чи повзати. А зір загасав найдовше, коли вже завмерли всі чуття, саме зором я чіплявся за можливість спостерігати за довколишнім реальним світом, який я й досі прагну вважати за щиру реальність, яка постала колись за доленосним рішенням Його Єдиного...
Проте, все має колись повернутися до

читати