Завантажити

що за давно проминулих часів наші пращури гонорово називали подібні людські фантазії високим мистецтвом. Всі ці відхилення від норми міжлюдських стосунків скінчилися ще до моєї юности, але з ними, як і з більш старими витворами ще можна при бажанні знайомитися у Центральному сховищі набутків людської цивілізації планети Земля. Можна і саме при великому бажанні, хоча мало хто з моїх знайомих змушував себе коли-небудь завітати туди хоча б для підтвердження, що він є представником людської раси, яка колись монопольно владарювала у своїй колисці та в підкорених світах. Панувала насправді самостійно, не радячись ні з ким. Дивно, що так могло бути, зважаючи на наявність різних збочень у вигляді різних галузок так званого мистецтва. Якось одного разу завітав до сховища, аби мати уяву про своїх дивних пращурів. Це сталося за багато сонячних циклів тому. Зі своїми враженнями я тоді не поділився ані з ким зі свого оточення, аби ж ніхто не став мене вважати збоченцем, духовним мутантом... Смішно чи боляче мені розмірковувати над тим? Нема у мене відповіді. Нема. Але чи є я сам? І чи була коли в мене душа? Якщо була, то коли вона відлетіла з мого тіла? Коли і куди? Чи вона ще в мені чи десь близенько від мене так само комплексує з приводу мого остаточного відключення від світла і темені?... А таки має бути щось таке призабуте у мені з нематеріяльного людського спадку, яке примушує мене згадувати про існування душі?
Має чи ні?...

МАБУТЬ...
(ця химерна реалія журно присвячується пам`яти всіх алей, скверів, парків і кожного окремого живого дерева, що були зухвало порубані з владного дозволу, чи без нього, не лише в моєму, колись найзеленішому на Землі, Вічному місті над Вічною рікою, але й в інших містах і містечках)
... княжу гору приземлено –
вже й не гора, а так –
смерковий сумний провал...
1. Мабуть, що ти, любий наш товаришу, наступного разу, якщо і зберемося колись разом у такому складі, вже не матимеш змоги бути чільним третім серед нас, бо ж доведеться тобі мовчки чекати на свою чергу до кількох вогняних крапель десь поруч, майже осторонь, як найбіднішому родичеві вичікувати нашої ласки. Так, саме так – будеш смиренно сподіватися на наше прощення десь поруч і навіть трохи осторонь, можливо, що та черга колись і дійде до тебе. Годі тобі вже займатися наразі чимось іншим, нехай і багато шляхетнішим. як на твою думку, коли ми вже зібралися сьогодні тільки для того, аби між собою “порозумітися” саме на трьох – на трьох прадавніх друзяк. Як то кажуть наші люди у таких випадках: – “Оскільки сто год не бачилися, то й не гріх взяти більше ста грамів на заспраглу душу”. Через цю поважну обставину, наш давній друже, ми не дозволимо тобі псувати позитив наших намірів...
Мабуть, якщо все і завжди має відбуватися лишень за певними правилами, тому тебе за таке нахабне порушення обов`язків чільного наливайка у нашій невеличкій кумпанії вже конче треба було б попросту негайно звільнити з високої посади, відправити додому і там замкнути насамоті й на кілька діб. А натомість, сам маєш зрозуміти, нам треба буде вже запрошувати на провідного третього когось іншого, більш уважного. Ми так уже давно б і зробили, але ж руку міняти не можна під час уже розпочатої процедури, а вона найбільше потребує додержання неписаних приписів серед всіляких інших людських громадських дійств. Нічого з того вже не переробиш, якщо ми – старі наївняки, отак нерозважливо поклалися на твою давнішу вправність, знану й не забуту з часів нашої молодости. Тож нехай (колись і якось) нас покарає сам Всевишній за те, що ми зовсім нерозсудливо, немов стерялися розуму, довірили керувати такою відповідальною процедурою саме тобі, наш давній друже. А колись ти дійсно знав свою справу на досить пристойному рівні, бо те не стерлося з нашої смеркової пам`яти за ті довгі роки, коли ми навіть не мали можливости із тобою листуватися, не те, що бачитися наживо, але ж, ось, наразі між нами:
“... оголена пляшка серед вечірнього смутку, як роздягнута правда про минулі без ранків літа...”.
Мабуть, ми стільки не бачилися із тобою, старий друже, стільки натерпілися останнім часом без тебе у безкінечній боротьбі із собі подібними представниками вимираючої на наших теренах людської популяції, званою колись корінним автохтонним народом, тому є про що погомоніти, навіть високим штилем колишніх спудеїв, дотичних за давніх часів до філософії, риторики та поетики, але нині вони добре підтоптані непростим життям. Жорстоким аж до гіркотного болю в охлялих душах. А те, що вони (не душі, а їхні фізичні оболонки) вже злегка напідпитку, то така сьогоденна несуттєва дрібниця, яка не те, що може пошкодити, але й посприяє нашим відвертим балачкам. Але ж ти знову десь поза нами, друзяко, хоч і не тілом, а...
Мабуть, вже наспіла та слушна хвилина, коли треба було б і сльозину зронити в жалобі до самих себе, а ти постійно відлітаєш од нас зі своїми прихованими думками занадто далеко, десь за уявні розхристані хмари, яких цього літа давненько ніхто не бачив над нашим Вічним

читати