Завантажити

паплюження відбувається найчастіше тихо і мирно, навіть інколи воно й зовсім не помітно для людей, ще й через те, що вони є вічно заклопотаними у буденних пошуках якогось зайвого шеляга і на шмат хліба, і на ковток ґрадуйованого напою до нього, аби не почувалася вільна душа городянина журно посеред яких-небудь значно більших негараздів для конкретного столичного мешканця – не для всіх обивателів узагалі...
Мабуть, зібралися сьогодні розгнівані люди, і ми теж вирішили стрітися саме тут – на бульварі, з тої тривожної причини, що цього разу йшлося про долю досить молодої пам’ятки, як для вічного міста. Вона є майже нашою сучасницею, і не збереженим дивом із тих, призабутих чи й зовсім не знаних, часів заснування легендарними пращурами саме Вічного міста, а витвором своїх рідніших прадідів, про що, наголошуючи на цій обставині, заволали до людей керівники “Зеленої громади”. Саме з тої причини всенародне віче щиро зійшлося під каштанами на бульварі досить багатолюднішим, ніж постійно збирається глядачів на олімпійському стадіоні під час фінальної гри за футбольний кубок. Сходилися городяни на це зібрання й справді, немов пращури на давнє Віче, зовні стурбовані і заклопотані, але несли при цім торбинки із канапками і напоями, сподіваючись гарно провести вихідного дня на велелюдній імпрезі, оскільки цього дня стадіон був зачинений, бо ж футбольний матч, з якоїсь, може і справді суттєвої, причини був перенесений керівниками федерації на інший день. Це вже потім забігали містом чутки про неабиякі сварки з цього приводу між чиновниками з міської Думи і керівниками футбольної федерації, бо, начебто, саме через це відбулася на міських вулицях і майданах мало не чергова революція, цього разу в яскравих зелених кольорах. Але то було потім, опісля згаслого Віча і прибирання, побитих невідомими розбишаками, шибок та вітрин на вуличках, що перетинали каштанового бульвара. Ми теж прийшли на багатолюдне збіговисько зі своїм запасом напоїв і канапок, хоча і трималися трохи осторонь від тої буремної події, яка захопила все місто.
Мабуть, і нам теж було боляче від замаху міської Думи на бульвар, але ще раніше виникла в нас, і зовсім не раптом, потреба нагально вирішити дещо з наболілого між нами. Ми гомоніли між собою врізнобій, тому дещо неуважно спостерігали інколи за зміною балакунів біля мікрофонів. До того ж, нам було відомо і так, хто з пересічних чи відоміших політиків мав нестримне бажання видряпатися на тую високу трибуну кузова, вбраної в зелені шовки, звичайної вантажівки. Знано було і про те, а що вони можуть з неї говорити-балакали і до чого будуть закликати зі своєї високости своїх улюблених городян, свій улюблений електорат через гучні мікрофони...
Мабуть, що міський люд вже трохи скучив за подібними галасливими видовищами, до того ж, йшлося про реальну можливість чергового разу висловитися між одновірцями на одвічну тему, завдячуючи якій збираються завше до святкового натовпу пересічні серед буднів жителі Вічного міста. Вони сходяться разом, аби хоч колись відчути себе ще й небайдужими громадянам, а не тимчасовими мешканцями, гірко зітхаючи чи гнівно волаючи про те, що й цього разу вони обрали не тих думців і не того Мера. Будуть рвати сорочки на волохатих грудях, що знову і вони, кожен зокрема, як і всі виборці разом, купилися під час виборів на примарні, бо ж надто великі, обіцянки і дрібніші подарунки від безсоромних циніків – тоді ще кандидатів, а нині – вже можновладців. Ще неуважні двірники позривали не з усіх стін, парканів і стовпів яскраві мармизи отих кандидатів з партійних списків у депутати міської Думи, а вони вже впритул не впізнають своїх рідних городян, котрі ще зовсім недавно були для кожного з них, наче й насправді, улюбленим електоратом. Ні, оті колишні кандидати, чиї партії, які не набрали на останніх виборах прохідної кількості голосів, не тільки впізнають кожного виборця, а мало не щодня, звертаються до них завше із дружніми рукостисканнями, гарячими обіймами і палкими поцілунками. І саме зараз ніхто, як ці недавні невдахи, розкидаючи довкола палкі слова гніву, так голосно не волає з трибуни до людського гурту, збуреного загрозою знищення бульвару. Хоча цього разу люди збурилися б і самі, без опозиційних партій, лише від того, що Мер із думцями вирішили, як знайти, на їхню владну, тому єдино вірну й раціональну думку, оптимального варіанту порятунку центра міста від постійних транспортних скупчень, від яких потерпають усі в центрі міста, дихаючи смородом викидів з авт не доспаленого бензину та солярки ...
Мабуть, здалося їм, що це зробити зараз зовсім нескладно, як раз плюнути – якщо для уникнення заторів треба прискорити проїзд автомашин, тому необхідно просто розширити вулицю через вирубку каштанового бульвару, все одно вже вмираючого від похилого віку. Вони не тільки ухвалили вчора ввечері відповідну постанову, але вже сьогодні ще зранку вивели на бульвар своїх підневільних робітників із сокирами і механічними пилами, аби розпочати вирубку. Здавалося виборним урядовцям з висот

читати