Завантажити

уявою лишень на сім кольорів! І ніяких думок про призабуте вчора, непевне сьогодні чи нездійснене ніколи завтра...
Мабуть, зовсім пусте, друже наш, отак безтямно набирати тобі випадкові слова, тулити їх одне до одного, як ти навчився на нашу біду, аби створювати для когось тільки видимість глибоко мудрого тексту, якого не зможе збагнути і власним розумом, з доброю чарчиною чи й без такої, добре нагодована людина. Вибач за довгі компіляції з твоїх творінь, це тільки для того, аби відчув, що читали. Хоча, інколи може й таке статися, що зробиш вигляд розумного лише задля власної втіхи, аби тільки встати колись поруч і запанібрата із химерною, аж до причинности, чужою мудрістю голомозого рахмана, і то лишень тоді, коли безтямно замилується він довкіллям після своїх сновидінь. Отак вільно шугати у часі та просторі, а вони ж зовсім безмежні у своїм незалежнім ні від кого прояві, може людина, яка мимохіть вміє поєднати їх обох. Поєднає всупереч їх бажанням чи незрушним і непорушним для сприйняття простої людини абстрактним законам світобудови, бо шпаціруватиме та особистість від порогу свого тимчасового чи вічного земного притулку до запланованого зрання, після щойно спожитого смачного сніданку, наступних нагальних справ: обіду, полудника, підвечірка, вечері. Але, наш мудріший з мудріших, не у тім справа, бо зовсім однаково, де вона тинятиметься між тими часовими уривками: чи битим шляхом, чи стежкою, чи пружним різнотрав`ям, але з`єднаються тим гульвісою, не усвідомлено для нього, нескінченний час і безмірний простір. Не в тім, бо треба знову налляти...
Мабуть, ти зовсім зголоднів, аж судомить тіло, аж памороки повивають твою свідомість, тому і невтямки тобі, що час не спинився, що його ходу можна міряти без ніяких годинників отими відрізками між вживанням звичайного повсякденного їдла, споживанням його нашвидкоруч протягом будь-якої миті посеред оспіваного тобою сьогодні чи неквапно – за святковим столом. Все залежить від того, якими відрізками часу і задля чого треба оперувати конкретної години чи миті. Згадай-но, друже, дещо з десяти великих мовчань царевича Ґаутами, прозваного вдячними учнями Буддою – марно намагатися визначити не тільки поняття часу, але й самого життя в сьогоденні чи у позатойбічному вимірі. Є у нашому сьогоденні багато чого конкретнішого і нагальнішого для небайдужої людини на кожен буденний, несвятковий день, бо ж...
“... десь бур`яніє поле, валиться стодола, вже на підлозі іржавіє старий батьківський дах...”.
6. Мабуть, що хтось із тих двох міг би мені відповісти подібними химеріями, аби спромігся прочитати мої рахманні думки, та час довкола нас зовсім не спинявся. Беззаперечним свідком була друга пляшка, яка відчутно потеплішала серед дня, хоча засідання наше розпочиналося в затінку посеред старого бульвару, але вже ми були на осонні. І кидала на нас тінь якась ново збудована височенна кам’яниця у тридцять поверхів. А та перехідна мить, на яку я спромігся втекти від своїх прямих обов`язків розливайла, була таки надто швидкоплиною миттю, бо ніхто з моїх давніх братчиків не встиг перервати мої подорожі у часі своїм нагадуванням щодо необхідности відкоркувату наступну пляшку – я вчасно зробив це сам...
Мабуть, що часові категорії є чимось значно більшим від випадкового поділу людського, і не тільки, отого буття у малому просторі, який звемо різно, залежно від обставин або й настрою – Всесвітом, Землею, країною, містом, власним помешканням у висотному мурашнику чи в хатинці окрай лісу на схилах якоїсь гори, у підніжжя якої стрімко відлічує час, немов журлива клепсидра, холодна річечка із засніжених верховин, де час ніхто ніколи не вимірює, бо немає кому, крім самого часу. А йому навіщо вимірювати самого себе?...
Мабуть, все це вигадки хворої уяви, бо нічого тоді не сталося, і не волали з високих трибун до своїх виборців провідники “Зеленої громади”, і не гомоніли в багатотисячному натовпі збурені городяни, ніхто не жбурляв каміння у лискучі вітрини супермаркетів, навіть не було жодної розбитої шибки, нічого тоді не сталося, бо всі знедавна втомилися боротися самі, чи їм було пороблено чиновниками з мерії...
Мабуть, без ніякого “мабуть” просто стрілися після задовгої розлуки, аж ледь упізнали одне одного, посивілі давні друзяки, яких безжально порозкидало колись життя ще замолоду по дальніх закутках, пощезлої нині, слава за те Всевишньому, дикої Імперії, що нарешті зникла настільки, що не скинеться знову на нашій землі, і ми будемо за те славити і благати Творця...
Мабуть, не постане, бо ж ліпилася вона з різних народів довгими століттями вогнем і мечем блюзнірськи під фальшивими корогвами, бо все-таки зникла, майже водночас її не стало, бо вона не спромоглася бути вічною, як наше місто... Але не на поминки тої злої мачухи зійшлися підтоптані часом парубки – просто знайшлася в тих друзяк не одна, пляшка, три невеличких канапки і три хрустких пластянки до тої нашої невеселої процедури, коли:
– “... оголена пляшка, наче ніхто і нікому не винен, бо випили мовчки троє...

читати