Завантажити

своїх владних кабінетів, що все відбудеться досить тихо, мирно і швидко у найпридатніший для цього заходу час – саме посеред межівиборчого періоду, ще й у розпалі літніх відпусток, коли місто завмирає, трохи втомлене від попередньої напруженої роботи взимку і зовсім розледащене спекотою серед літа. Але ж наймудріші чиновники з мерії цього разу прорахувалися зі своїми сподіваннями, що зможуть усе зробити тихцем і швиденько, гадаючи, що потім, коли хтось оговтається і обуриться, то буде для всіх і запізно, і незворотньо. А якщо, колись згодом прокинуться і трохи погаласують перед величною будівлею Мерії ошелешені поодинокі борці з радикальної “Зеленої громади”, все `дно вони потім вгамуються на якийсь час, поки не перекинуться до боротьби за чистоту пляжів на берегах Вічної ріки, за людське ставлення до братів найменших, за збереження від комерціалізації Національного ботанічного саду, за щось інше, бо старих каштанів тут вже не буде – мчатимуть новим широким проспектом, звільнені від заторів, потоки автомашин.
Мабуть, так би все і сталося, але, зовсім несподівано для думців, чутка про можливу наругу над бульваром поширилися містом досить стрімко і підбурливо, тому знервованого люду зібралося до протестної маніфестації навіть забагато – настільки, що кілька сотень більш рішучих городян дружньо вирушили широкою лавою до будинку Мерії, майоріли над їх головами яскраві прапори “Зеленої громади” поміж всіляких, здебільшого саморобних, транспарантів із закликами на захист давнини, краси, легенів великого Вічного міста та їх мешканців. Для “Зеленої громади” це рішення Думи і Мерії було рятівним настільки, що могло ґарантувати успіх на наступних виборах, бо на минулих вони не змогли провести своїх депутатів до Думи, оскільки цього разу намірився хитнутися маятник свідомости наших городян до іншої крайньої позначки. Отак завше – міняються кольори партійних прапорів, зовнішній вигляд мера: то при краватці з батистовим носовичком у кишеньці на урочистому смокінґу, то у спортивному светрі та потертих джинсах, але ж зовсім зрідка міняються, прикипілі до своїх крісел, прості виконавці в департаментах мерії. Вони здебільша зовсім байдуже спостерігають за виборчими перегонами, після яких, якщо і стануться якісь зміни серед керівників декількох департаментів, але від того не ламатимуться далекоглядні плани розвитку чи занепаду міського добробуту. І нічим тут зарадити, бо за такими, вже усталеними здавен, правилами точиться життя людське, відколи ті люди розпочали жити громадами. Але ж не міняти нічого у своїм розвитку теж не дозволено ніким, тобто – навіть Небесами. Всі про це знають, тому і гойдається маятник людських уявлень і уподобань, тому і провідники тої “Зеленої громади” радо зеленіли вдоволеними, розпашілими від щасного збудження, обличчями під своїми смараґдовими прапорами від надії, що ізнов хитнувся політичний маятник. Гойднувся настільки дужо, аж зможе наразі та громада сколихнути і рідний електорат навіть на дострокові вибори до міської Думи, яка так підступно замахнулася гострими сокирами на бульвар. Щось було вірним у тих розрахунках, бо донеслося до мене з високої трибуни гасло “ГЕТЬ!”, на що озвався і натовп до тої трибуни своїм тисячеголосим грізним відлунням – “ГЕТЬ! ГАНЬБА!”...
3. Мабуть, хлопці, він і зовсім відключився від нашого товариства, (почулося мені наче здалеку, бо ж ледь пробилися до моєї свідомости товариські слова через оте тисячоголосе ревище, спресованого гучними “геть!” і “ганьба!”). Гей, юначе-козаче! Ти ізнов ухиляєшся від тих своїх прямих обов`язків, котрі так необережно поклало на тебе наше товариство! Ми зібралися зовсім з іншого приводу, ніж ти гадаєш! Твоя черга, старий друже, брати слово після розливу, бо ж сталося нарешті –
“... оголена пляшка вже розлита до склянок по три слова прозорих про минулі без ранків літа...”,
ми стільки років не бачилися із тобою, навіть могли б і не впізнати одне одного на гомінкій вулиці, тільки чули від когось, що ти довгенько тинявся із власної волі за далеким і чужим Полярним колом поміж тамтешніх абориґенів, то повідай правду про те, як вони там виживають у щільному оточенні нахабних білих людей. Вони ж-бо для місцевих жителів, мабуть, набагато гірші за білих ведмедів, через своє ставлення до засніженого довкілля. Це з ведмедя можна взяти споживне їдло і теплий одяг, а від прийшлих білих людей тільки вогняна вода та згубні хвороби, від яких нема порятунку для тих дітей снігових заметів, над якими півроку не скинеться жоден сонячний промінчик, тільки дивні сполохи відбиваються мерехтливими блискітками у снігах, якщо не мете білим безмежжям жвава повійка, не гудуть разом хурделиця, заметіль і хуґа-хуртовина. Щезають там поволі оті абориґени в дружніх обіймах прийшлого люду, незабаром пощезнуть назовсім і так, що вже ніхто не згадає колись про те, що жив там, серед вічних білих снігів, хто-небудь до нашестя білих нахаб, котрим аби покопирсатися тільки в пошуках підземних скарбів, званих іще попросту – чорним золотом. А згодом,

читати