Завантажити

коди скінчаться підземні скарбниці, білі люди залишать той край вже й зовсім у безлюдді, навіть повиздихають на тих чорних смітниках і білі ведмеді, і сірі олені, і прилітне птаство вже не прилітатиме на те холодне узбережжя Великого льодовитого безкраю, який би мав бути навіть довічніше, ніж наше вічне місто...
Мабуть, є що тобі повідати нам з того, про що ти чомусь не насмілився писати в книжках, бо ми про ту Північ з її героїчними підкорювачами читали колись не лише у твоїх спогадах, а й в інших часописах Чи не так, старий друже?...
Мабуть, працював до самого ранку і не виспався, чи не так? Агов!...
4. Мабуть, що мої давні друзяки таки вже встигли начитатися моїх книжок про те, як я, начебто насправді, не працював за пристойні гроші поміж подібних до мене заробітчан, а сам-на-сам, як хворий романтик, волочився по тих холодних безкраях не один рік у пошуках пригод. Нехай в моїх книжках доволі часто присутня якась правдоподібна вигадка (тільки не брехня), яку не зовсім вірно сприймають читачі, але все одно я відчув навіть легенькій лоскіт тихої вдячности до братчиків з того, що вони ретельніше готувалися до нашої зустрічі на три слова про минулі без ранків літа. Справді уважно читали, тому так легко цитують мої правдиві вигадки цілими сторінками, але не тільки через те я мав би дивитися на них вдячними очима. Там, де я був задовго без їхнього дружнього товариства, дійсно не могло бути ранків і вечорів, як не було там весни чи осені, тільки день і ніч, тільки зима і літо. Люта зима тривала одну ніч із шести місяців, а літо, що було трохи лагіднішим за оту зиму, бо світило тоді над низьким обрієм сонце впродовж цілого дня із шести місяців. Які там могли бути ранки! Там втрачалося саме почуття перебігу часу, так собі, якісь дивні перерви між прийняттям їжі, між роботою і снами, але зараз не зовсім про те давнє, чи про вируючий неподалік від нас розгніваний натовп...
Мабуть, що зовсім знахабніє оте примарне сьогодні, ще й зовсім ніяк не означене, але воно вже спромоглося зрушити навдивовижу зледачені годинникові стрілки з тої умовної позначки, яка й досі повністю не досліджена навіть до стану гіпотези ані атеїстичною наукою, ані сакральними філософами. З тої позначки, яка для когось є конкретною межею поміж 24 годиною, начебто ще вчора, і разом 00 годин, начебто вже нового дня, бо все таки, всупереч усім моїм сподіванням, оте прийдешнє завтра, що стане взавтра сьогодні, вже безцеремонно наближується, поволі добираючи з усіх закутків нічної темряви й стороннього нахабства. Через те, мабуть, ще так далеко до сходу сонця зухвалий понеділок зможе розпочати нового тижня, одначе мені з того не буде ані студено, ані спекотно – я здавен втратив необхідність і бажання рахувати перебіг часу, і що там про мене якісь дні чи тижні – підрахунок чи лічба років перестали бути стрижнем мого буття – воно геть усе ущільнилося до мікроцятки десь у тому безвимірному шматочку часу між 24 годиною, начебто ще вчора, і 00 годин, начебто вже сьогодні...
Мабуть, дивовижна, зовсім химерна реалія постала у моїй порівняно тверезій свідомости, хоча й відкоркував уже другу пляшку, але в нас до звичної пиятики ще не дійшли руки, вірніше – не зібралася відповідна до того дійства більша кумпанія, тому і завис, очевидячки, час – оця ніким не визначена і не означена категорія буття. Ані студено, ані спекотно – так я прагну доконче переконати сам себе, бо ж моє розлоге просторікування спирається на хистке підґрунтя свідомого і ледь прихованого бажання побути трохи менше за вічність поза отим часом, який одвічно лякає і мене, і не тільки мене, невизначеністю свого давнього походження, свого теперішнього існування, свого скорого майбутнього, в решті решт – свого егоїстичного ставлення і до мене, і до всіх інших представників мислячих створінь (білкової чи неорганічної основи)...
Мабуть, абсолютно є правими мої співпляшники, які не за тим зібралися на бульварі, не за тим вони покликали мене, не за тим довірили мені бути розливайком, аби я час від часу відлітав настільки далеко і високо, що не чув і всього волаючого натовпу, а не лише палких промовців...
Мабуть, вже постала гостра потреба нарешті означити, тільки означити, аж ніяк не зрозуміти чи осягнути, і не кожне з людських слів, які можуть бути дотичними до поняття часу, а бодай якесь одне. До прикладу – а що є оте завтра для мене і для моїх друзяк, або чим воно є чи може бути з огляду на будь-яку живу мислячу істоту (зовсім не має значення – на білковій чи на неорґанічній основі та істота була колись створена самим Всевишнім)? Сподівання на кращий день? Бажання когось зустріти чи з кимось розлучитися?
Мабуть, треба було б якось відреаґувати на чергові закиди співпляшників?
(От, ми з тобою прийшли підтримати городян на мітингу, водночас і випити, і згадати наші літа молодії. А ти, наш дорогенький, верзеш неоковирно якісь філософські побрехеньки і затягуєш навіть нас, не причетних ніяким чином до наукової замудрости. До чого все? Навіщо колупати зараз вічність часу і нескінченість

читати