Завантажити

першопочатку, ще до згустку темряви, саме до тої миті, від якої завдяки Творцеві колись виокремилося світло...
Отже, ще вчора мені можна було зрідка спостерігати за сільветками постатей із легким зацікавленням, але вряди-годи я щось міг побачити ослаблими очима – лише у тім випадку, якщо чиїсь постаті рухалися сонячного дня на тлі яскравої плями вікна. Наче й шкода, що так нині сталося, але водночас якась повна байдужість заколисує жаль і журу радісним полегшенням, що вже нема чого чекати мені занепокоєно гіршого – нарешті воно вже відбулося і без вороття. І зароїлася в мені якась дивна суміш зовсім протилежних почуттів щодо мого ставлення до тої трагічної події, що сталася цього ранку, коли зрештою втратив учорашню здатність майже безпомилково відрізняти день від ночі, тобто я ще помічав плин часу...
Засліп і одразу заснув. Може від справжньої втоми, від гіркого розпачу, від неусвідомленого до кінця полегшення, а може просто я сподівався побачити сни, коли вже позбувся можливости спостерігати за довколишніми життєвими реаліями. Згодом я прокинувся знову без сприйняття перебігу часу, спробував було підводитися, але розгубився і знову впав, потонув із головою у пухких подушках, не зміг чи не схотів довіритися реґуляторному чуттю – якимось чином я відчував у глибинах підсвідомости початок нового сонячного дня, та довкола мене була та сама глупа ніч – темінь і тиша. Але цього разу я вже не зітхнув із полегшенням і навіть не зажурився легесенько, бо чомусь мене стиснув дивовижно нахабний переляк, учепився жорсткими холодними пальцями прямісінько за саме горло. Справді не простецький, не людський, більш подібний до несвітського жаху, якесь, досі незнайоме, усвідомлення наближення нової непоправної біди...
Отак зле, вочевидь, мають себе почувати біороботи, коли у них перегорають усі сенсори спостереження і вони не лише не можуть рухатися, але навіть не здатні орієнтуватися в охололому чи перегрітому довколишньому просторі. Проте ці людські створіння завжди мають реальну надію на порятунок – вони автоматично відключають у собі все, що вимагає витратного живлення, навіть повністю загасає здатність до мислення, завмирає все, крім безперервного висилання далекосяжних сиґналів пошукового маячка. Все інше з механізмів та пристроїв не вмирає назовсім, а переходить в режим очікування допомоги. У них справді є надія колись повністю ожити знову, нехай вона інколи може бути примарною для учасників пошукових експедицій у віддалених від Землі світах, але ж на відміну від теперішнього мене вона у них завжди є, а в мене – вже ніякої. Я ж не можу відключити жодної зі своїх життєвих функцій, аби зберегти на потім працездатність всього організму, якщо, зрозуміла річ, пощастить дочекатися приходу рятувальників. Але й вони, коли зможуть почути моє звертання, відгукнуться і можуть прийти навіть зовсім учасно, та не зуміють підживити мої акумулятори і не змусять запрацювати весь організм ізнову злагоджено і результативно. Не зуміють, бо ніяких енергетичних елементів у мене ніколи не було на відміну від найпримітивніших роботів, бо так вчинив на зорі людства сам Творець. До того ж він не передбачав можливости виробляти будь-які запасні частини навзаєм спрацьованих чи втрачених в результаті аварійних ситуацій, нещасних випадків чи збройних конфліктів. Те, що останнім часом з’явилися дуже досконалі протези майже всіх людських органів, навіть є ідеально бездоганні замінники повністю біологічного походження, ніяк не рятує чергового стражденця. Воно лише пригнічує його відчуттям гіркоти, що чимдалі то все ближче і ближче людина стає подібною до біороботів, кіборґів та до інших досягнень свого генія, який зумів змайструвати настільки подібних до себе живих істот. І якогось зовсім пересічного дня, коли залишки чиїхось мізків замінять врешті-решт на компактні процесорні чіпи значно більшої потужности і операційної швидкости, чи зможе тоді вважати себе людиною блідий, вкінець атрофований нащадок того прадавнього першого чоловіка, котрого було колись створено з пороху земного, але за своїм образом і подобою саме Господом...
2.
- Колєґо Ів, я певен того, що Ви теж переконалися – тут уже нічого не можна підправити, бо геть усі життєві системи цього людського організму зносилися до не можна за багато десятків сонячних циклів існування, це видко навіть без більш детального сканування – вони систематично почали відключатися самі по собі. Колєґо Ів, чи не вважаєте Ви, що цього разу недоцільно відправляти на ремонт оцей біологічний, вибачте на застарілім і грубуватім слові з прадавнього словника, але інакше не висловитися в даній ситуації – біологічний брухт. У ньому вже геть нічого не залишилося незайманого від тої первісної істоти, яку невідомо колись нарекли людським ім’ям? Хіба тут можна щось міняти вибірково, коли треба замінити вже майже все? Чи не можемо набагато швидше і економніше просто перекачати залишки пам’яти з цього знерухомленого суб’єкта до нової повністю працездатної біологічної оболонки? Ми ретельно

читати