Завантажити

будь-якої можливости запобігти смерти, чи їй опиратися, лише плаче.
- Хто плаче?
- Не дивуйтеся, але пан Лео насправді заплакав під час відключення системи. Я не хочу коментувати ту реакцію “змертвілої колоди подібної до людського тіла”, як за вашим кучерявим висловом, я дійсно хочу і певно спробую назовсім забути те, що побачив на власні очі. Не тому, що не можу достеменно пояснити побачене мною минулої ночі, хай воно залишиться у минулому. Мене поки що турбує зовсім інше. Я зміг би без завеликої фантазії виправдатися перед ким завгодно, але я все одно залишуся для себе лише щойно найманим катом, який просто був змушений вперше виконати суддівський вирок, бо такою вже мала б бути його повсякденна робота. Для мене не стала і не стане, бо я надто розмірковую, а кат не має права міркувати над тим, а наскільки суддівський вирок може бути справедливим чи помилковим. Якщо хтось із них інколи спробує вчинити щось подібне до аналізу своїх дій з позицій абстрактної людськости, то такий кат напевне має закінчити своє гидотне життя у власному зашморгу, або серед причинних пацієнтів спеціальної лікарні для божевільних. Я не хочу ані першого, ані другого варіанту для себе особисто. Лишайтеся з миром, пане головний лікарю! Сподіваюся, що наші шляхи не перетнуться.
- Зачекайте, колеґо! Лео насправді плакав? Вам не привиділося, колеґо? Хоча до сьогодні я ніколи не вважав вас надто вразливим створінням, бо ви не змогли б стільки років працювати лікарем у клініці нашого профілю. Вибачайте, пане Влад, мені за трохи некоректне формулювання. Але ж перший, цілком реалістичний висновок, якого не треба довго шукати, бо він лежить зовсім на видноті, яким можна пояснити побачене вами. Невже ви не зрозуміли, що просто перед тим актом відключення систем живлення цілком випадково надто перенаситили усі найтонші капіляри живильною рідиною. Могли послабнути регулятори дозаторів за такий тривалий час, їх все-таки довгенько не міняли в пана Лео.
- Дивно, але ви вперше не назвали нашого недавнього, ще вчорашнього, пацієнта паном Лео без додатку слова “колишній”. А щодо реальности побаченого мною, то поспитайте, колеґо, в медсестри. Вона не просто бачила, бо ми із нею зафільмували весь процес, оскільки так вимагає сама процедура за приписами закону, деякими статтями якого ми із вами нахабно знехтували. Вірніше сказати, що фільмував я сам, бо в мене очі були сухішими, ніж у більш вразливої панночки. Перепрошую, пане головний лікарю, але мені нема чого більше додати з того дійства, що б задовольнити вашу природню допитливість. До того ж, я щойно вже розпрощався остаточно із вами, навіть прозвучала з моїх вуст вимушена подяка за вашу несподівану щедрість, після чого вже насправді не можу вважатися вашим підлеглим. Прощавайте, і нехай береже нас усіх Всевишній від повторення подібних актів...
- Нехай береже. Але ж, якщо говорити лише правду, то ніколи нас усіх зберегти не зможе, хоч він і Всемогутній. Проте, я хтів би переглянути те, що ви зафільмували, чуєте, разом із вами, колеґо! Може, зуміємо розібратися з тими слізьми, а в кого наразі залишилося відзняте? Колеґо Владе, де ви поділися? Що за чортівня? Хто вимкнув світло? Владе, де ви наразі?
У відповідь головному лікареві зависла у всій клініці густа гнітюча тиша, в якій непомітно для персоналу щойно пощез колишній працівник цього медичного закладу – лікар Влад. Ось, тільки-но був і враз немов розчинився в проминулому чи в прийдешньому колись часі, зник враз і назавжди. Хоча, як сказати, наскільки назавжди, бо ж і перевтомлені люди не завжди забуваються у своїх снах без подальших споминів, бо ж інколи щось із них може згадатися. І не завжди приємне. І згадується не завжди за власним бажанням. Може і так статися, що вони і стрінуться колись віч-на-віч, якщо не насправді, не наживо, то хоча б у своїх снах. Але чи вони схочуть отам впізнати одне одного? Чи схочуть, чи зможуть, коли в них такі різні погляди на людське життя і смерть?...
Руки Влада ще довго, якщо не все життя, відчуватимуть тягар тоненького конверта від головного лікаря клініки, а він натомість все дивитиметься на екрані, наче наживо, на змертвіле обличчя пана Лео, намагаючись зрозуміти, що насправді тече щоками колишнього пацієнта – скупі сльози чи щедрий фізіологічний розчин...
6.
Лео легко йшов безшумним кроком незнайомою росянистою стежиною, повз чисті незаймані луки, де знайомі і водночас дивовижні квіти тяглися до сонця, якого не було видко за густими кублами попелястого туману. Бліда мла починалася прямовисною стіною лишень за кілька десятків метрів з усіх боків від його вузенької стежини, сходячись химерним склепінням високо над його головою. Було воно подібне до бані величезного храму, до якогось начебто запросили Лео невідомі господарі, не пояснюючи навіщо. Подібности до храму додавало вигравання невиразних плям на високому попелястому тлі склепіння, вони здавалися виразними натяками на стрілчасті вузькі вітражні віконця і на розписи фресок між ними, хоча Лео поглядав

читати