Завантажити

Не знайшов, бо і для нього, як і для Тодосика-Теодосія вони проскочили миттю від того пам’ятного дня край лісового болота, коли він зле вчинив, вигадуючи, яким подарунком віддячити свого рятівника. Навіть зітхнув тяжко, але майже одразу схаменувся від думки, що мимовільно почав олюднюватися між нерозумними створіннями, тоді всміхнувся, бо ж його втішила інша думка:
– Не буває і не може бути ніяких помилок у подарунках справжнього чарівника, то натомість надто часто недосконалі нерозумні людці просто не вміють ними користатися. Ні собі на радість, ні собі на користь... Коли вони самі не можуть, то нехай вони і нарікають лише на себе. Аби тому хлопцю я подарував тоді мішок золотих монет, чи валізу з паперовими асіґнаціями, він би теж зі свого малого розуму скористався б тим багатством лише на зле собі. А так, диви, прожив довге життя, аж до сивого волосся без ніяких неприємностей. І поховали його зовсім по-людські. Дехто з рідних навіть сльозину зронив. А мені ще жити і жити на самоті, бо так і не знайшов жодного з подібних до себе в’язнів, гідного для порятунку, аби мати поруч хоч когось із рівних... А може, коли бути із собою правдивішим, не хотів і знаходити, бо ж одразу ми би розпочали битися між собою до загибелі одного з нас за те, хто з нас кращий, хто розумніший, хто вправніший, хто шляхетніший?
Хоча, яка вже може бути серед нас шляхетність, коли знищили самі себе, як той дурень Тодосик своє життя?...
Край осіннього болота біля великої брили сірого граніту журився у присмерках надвечір’я городянин середнього віку в скромному одязі , як для пересічної людини, яка невідомо для чого чи по що заблукала сюди з далекого міста. Було тихо і сумно.
Зовсім тихо і зовсім сумно...





НЕЗНАЙОМА СТЕЖИНА
(сумний сюжет для роману з одного людського життя у будь-якій країні)

Величний Всесвіт, зменшений до цятки,
лишився неосяжним, як життя чи смерть. А нерозв’язані питання наче статки несе людина в іншу круговерть...
1.
Близьке оточення біржового трударя Лео було надзвичайно нахабним у своїй безкомпромісності до власного гасла, яке не дозволяло нікому з них в жодному разі спробувати розслабитися. Таке вже справді життєве гасло у справжніх невтомних спритників, бо під його прапором всі вони разом з іншими своїми колеґами з бірж усього світу щодня ганялися і найчастіше доганяли насправді живу тлусту копійчину. Гасло було наразі гучним, бадьорим і зовсім простим – “...давай, давай! ...не присідай! ...не лягай! ...не засинай!”. До низки цих закликів можна додавати безліч подібних категоричних команд, від зміни слів у закликах все одно не зміниться сама суть життя пана Лео на своєрідному фронті, де замість затятих людей у плямистих військових одностроях змагаються за перемогу такі самі затяті люди, але у строгих костюмах з яскравими краватками. Є ще трохи відмінностей, хоч вони і не дуже суттєві. Одна з них така: замість набоїв тут застосовують гроші, цінні папери, а останнім часом віртуальні замінники і грошей, і коштовностей, і цінних металів. Після вдалої стрілянини з одного боку на іншому зчиняється паніка, розпач, і, хоча ніхто насправді не стріляв з гармат чи пістоля, обов’язково з’являються жертви – вщент збанкрутілі стріляються чи стрибають з вікон самі.
Через постійне нагадування одне одному на роботі й самому собі поза нею щодо необхідности втілювати бойові заклики такого спільного бадьорого гасла до життя воно зрештою дістало пана Лео за живе. Дістало, аж вчепилося гострими зубами в нього настільки потужно і настільки боляче, що він почав наполегливо шукати реальну можливість відповісти тому нахабству чимось іще жорсткішим. Водночас і більш життєдайним, ніж те нахабство ставилося до нього зі своїм щоденним підстьобуванням канчуком, сплетеного з довгих уривків різних гучних гасел, з усіх боків і по всіх боках вразливого тіла біржового гравця. А панові Лео і насправді останнім часом ставало вкрай нестерпно боляче як щоранку, так і на протязі кожного робочого дня. Особливо тяжко було йому під кінець роботи, яка щоразу закінчувалася для нього, завжди вкрай втомленого і спустошеного, лише затемки пізнього вечора, а іноді й зовсім пізньої ночі. Він швидко діставався своєї домівки, дякуючи обставинам, що на цей час вулиці вже були майже вільними, не заповненими вщерть автомашинами. Про затори на міських вулицях він чув лише інколи, бо і вранці виїздив раніше, ніж з’являлися на дорогах автомобільні корки...
Спочатку інколи, лишень час від часу, та поступово все частіше й частіше для Лео його авантюрні вигадки, задля потреби мати хоч якесь справжнє відпруження після щоденної перевтоми души й тіла, почали мало-помалу йому допомагати. Бо вони стали ввижатися Лео другим його життям, або просто паралельним, а не тільки провокаціями якихось віддалених рахманних химер, більше схожих до ранкового напівпрозорого туману, як було попервах. Лео ставав бути і зовсім певним насправді в тому, що ті, вигадані ним через чорну безвихідь, дивацькі химерії щораз суттєво

читати