Завантажити

часу, він страхався, слухаючи її вигадки про різні несподівані приключки давніх героїв у тяжких герцах зі злими чаклунами, з підступними відьмами й відьмаками, зі всілякими ненажерними потворами. Слухав і засинав поволі під тихе дзюрчання бабусиних оповідок, бо ж вона вправно заколисувала його, тоді ще зовсім маленького Тодосика, своїми давніми піснями, байками, дивовижними і водночас трохи страшними історіями...
А згодом, коли Тодосик вже підріс і пішов до школи, то вже перестав тремтіти від згадок про бабунині страшні байки. Зовсім легше йому стало згадувати про них, коли нарешті вивчив абетку і зміг сам вичитати у передмові до збірника чарівних казок, що подібні жахи та чудасії, про які він чув малим од бабуні, хоч і могли траплятися насправді, але у часи й зовсім прадавні. Навіть бабусина бабця не пам’ятала, коли могло розігратися наживо перед очима пересічної людини, якою лише і вважав себе Тодосик поміж односельців, отаке зовсім неправдоподібне дійство. А воно щойно відбулося насправді ще й за участи несподіваного дивного персонажа, який з’явився перед Тодосем із розбитої ним ненароком старовинної пляшки. Через те і скам’янів парубок настільки, що й дихати йому було ніяк...
А в давнину, про яку не пам’ятала навіть бабусина бабця, всілякі дивовижі відбувалися, навіть набагато більш загадкові та приголомшливі, і були вони тоді таким собі буденним явищем. Вони і сприймалися тоді всіма тодішніми жителями Землі такою собі пересічною, якщо не нікчемною, подією, про яку лише після п’ятої чарки і можна говорити. Коли вже взяти щось на взір подібного, то буде воно пересічній людині, приміром, як літній дощ чи весінній вітер, як зелена трава чи помаранчі на схиленому до землі гіллі, як багато чого іншого, на що навіть сучасна людина зазвичай не зверне уваги. Проте і перевелися ті дива ще у проминулому давно часі, коли скрізь було доста справжніх чарівників і ворожок, маґів і чаклунів, всілякої лісової і болотяної нечисті. Справді багато, що не протовпишся було і своїм подвір’ям із настанням півночі до дровітні по кілька полінців. Були серед них добрі та злі, як було вдоста ще й ніяких. Різні були, але ворогувати вони могли між собою геть усі, сварки дрібні чи великі зчиняли майже з нічого, майже так, як теперішні люди інколи можуть побитися через шматок хліба чи ковток вина, через вузеньку смужечку орної землі чи старе плодове дерево на тій межі. Лише в тих прадавніх пожильців Тодосевого довкілля і голий привід, і прихована причина до будь-якої сварки були на їх переконання дещо вагомішими, а самі двобої навіть подеколи нагадували шляхетні перегони, коли йшлося про захист професійної честі чи гонору щодо підтвердження свого давнього походження чи набутого вміння. Чвари ніколи не доводили до добра, а вони точилися і точилися ще й зі застосуванням грізної зброї маґії всіх кольорів. Аж згодом майже всі, навіть і найбільш могутні та славетні, поступово деґрадували, сходячи до дрібніших сварок, і самі здрібніли у постійних сутичках, поволі знищуючи один одного. З часом, коли великі війни почали пригасати, бо мало хто і залишився після них, і зовсім змарнували на ніщо свою, здавалось би, одвічну і довічну надприродню силу. Проциндрили, звели і справді на ніщо свої чарівні здібності, коли почали застосовувати їх задля отримання примарної насолоди від задоволення різних примх, які, як на маґів, було б справедливіше назвати звичайними збоченнями. Зовсім дріб’язкових забаганок, без яких не можуть жити лише простолюдини. Через те вони вщент здрібніли і розчинилися в людському середовищі, як пересічні невдахи...
Збереглося з тих прадавніх чаклунів лише кілька справжніх і до сьогодні, але порятувалися вони від війн і збочень цілком випадково, всупереч всьому трагічному і незворотному процесу вимирання від постійних змагань на знищення одне одного. Лише кілька і зосталося їх на сьогодні – цих дивовижних представників давно пощезлої, колись справді могутньої і численної раси. На той чорний час всеохопної війни на свідоме самознищення, можливо, вони не були самими потужними маґами між тоді сущими, бо кожен із них у гонорових суперечках із сильнішими супротивниками колись зазнав ганебної поразки. Саме ці переможені, які ніяк не хотіли після поразки скоритися і бути на побігеньках у сильніших, віддавши за згодою переможцю свою спадкову силу, тому і ниділи в’язнями тисячу чи й більше земних років у пляшках-в’язницях. Були покарані зображеними переможцями, яким не віддали доброхіть свою вправність, а іншим чином не могла передатися від одного маґа до іншого чарівна потуга. Мордувалися переможені там, каралися, інколи кляли ту годину, коли через власну миттєву слабкість забули закони чеснот свого племені й не вчинили так, як зробили інші, які вважали за краще зникнути на віки, ніж зогнити ганебно у жалюгідній в’язниці...
Зламалися і відступили від прадавнього закону, якого ще на світанку світу їхній расі подарував сам Творець. Ті, котрі для чогось збереглися, мали б зневажати себе, бо не згоріли, не

читати