Завантажити

розвитку і деґенерації людської популяції. Тим вар’ятським колом, яке ще тремтить у корчах химерною підковою спіралі, але ось-ось замкнеться спочатку в коло, коли з’єднається кінець із початком, і тоді за невловиму мить усе, що мене оточувало стільки непевного часу, ущільниться, стискуючись до чорної цятки. Я її вже відчуваю, а водночас благаю, що не хочу її бачити. Її – невблаганної й ненажерної, мов колапсуюча зірка десь отам, зовсім поряд – на узбіччі втомленого Всесвіту. Не хочу бачити, бо тоді я нарешті віднайду, або втрачу назавше, самого себе, коли розчинюсь у проминулих і прийдешніх століттях, зовсім непомітно для всіх – для тих, про кого вже не стачатиме сил у мене пригадати геть нічого – жодної миті зі спільних колись перегонів. Але й вони теж забули про мене, забули раніше від мене. Що вже говорити про близьке прийдешнє, коли я завіюсь у тому нескінченному зареальному просторі одвічного мого притулку для перерв на спочинок між короткими подорожами серед майже подібних істот у таких несхожих своєю подібністю вимірах... Я там заціпенію і затерпну наче посеред своєї крихітної кімнатки, але вона вже буде без стін і стелі. За її примарними вікнами має сяяти зовсім інше світило, і я почую, як довкола без найменшого спочинку гримить, розпанахуючи блискавками завихрені кубла бурякових хмар, інакший занебесний грім. Здивуюся, коли почую, як знову заляскає причинно, не прочинена до чужих обширів, перекошена на одній верескливій завісі кватирка із каламутною шибкою у не існуючім вікні. Вона буде здригатися під зривами шаленого неземного вітру, який закидатиме до моєї віртуальної кімнати справжні жагучі дощові потічки літньої зливи, які лагідно зрідка торкатимуться мого розгаряченого, розпашілого і втомленого від посталих довкола змін, обличчя...
І, ось, вже й летять лапаті повз мене тендітні сніжини. Вони летять, густо кружляючи поміж всіх, вигаданих моєю хворою підсвідомістю, дивовижів, оці дивні блакитні сніжинки. Вони скрикують болісно зойком скривдженої дитини і довго тануть, незворотньо щезаючи під променями тамтешнього інакшого, ще більш палючого, сонця на моїй тремткій холодній долоні...
Невже іще на моїй, і допоки вона може іще побути моєю?... Невже отаким стане незабаром усе довкола, все втратить свою структуру, як ці сніжинки? Невже?...
... а зледащене людство колапсує немов і знехотя, майже наступаючи мені на п’яти, поволі разом стікаємо, мов тікаємо, вперті проти стрімкої течії, не помічаючи, що вона теж повертається до своїх призабутих витоків, до ненажерної пащі чорної зірки – мовчазної брами іншого виміру...
Тупцює час...
...не світиться мого вікна світлина, кватирка не рипить, не блимає бліда свіча, бо вже ніхто не гупає у двері самотині, згубивши серед натовпу ключа...
Якого ключа, від чого?
Вона... Вони... Я...
Літо й осінь...
І знову Вона...
Втеча... Схованка...
Ніде і нікого...
Вже тільки осінь...
Туман... Телефон...
Повернення?...
Куди і до кого?...
Кого?...
Слухаю! Хто там?...
Хто, якщо не Я?...
Невже стукає в мої двері остання зима у біло-срібному плащі, така шляхетна, ґречна й запобіглива?.. Тихо шкрябає, ще тихіше зітхає, аж ...тужно віє по віях вітер – розплющити вії не смію на останнє слово на кінцевій сторінці...
А що з телефоном? Ще гукає когось чи вже мовчить?..

СУМНИЙ ПОДАРУНОК
(про мить життя і життя за мить)
Немає кінця в дороги...
Стелеться, стелеться ряст під ноги...
Стелеться...Стелять...
Кінця життєві не видко...
І раптом над головою стеля –
віко...
1.
Ні, зовсім ні! Аж ніяк. Ні, справді, Тодосик аж ніяк не злякався, коли побачив, що сталося з його непродуманого вчинку – розбити знічев’я чужу пляшку о камінь...
Справді, Тодось не сполошився, а просто застиг на місці, здивований, а не настраханий. Він зненацька закляк намертво там, де стояв, завмер і став схожим до степового боввана, але загрузлий майже по коліна в торфянику край старого болота. Диво, не диво, а Тодось із подиву немов і насправді закам’янів настільки дужо, що навіть перестав дихати. Може, через те, що він був просто ошелешений, він справді не зміг злякатися, бо більше було з несподіваного дійства подиву, чим усвідомленого жахіття. Тому Тодось і не міг вхопити й малого шматка повітря роззявленим широко ротом, як і стулити своїх губ теж не мав сили. На якусь мить Тодось ще мав у запасі в легенях трохи кисню, бо рота він роззявив щойно дуже широко, аж до не можна. Лише щойно та з великої чудасії, яка сталася перед його очима. А як же Тодосеві було не здумітися, коли на свої майже повних двадцять літ йому такого дива ще ніколи не доводилося бачити. А чути про щось подібне, то колись трохи чув – ще у давньому минулому від своєї бабуні, ще у призабутім раннім дитинстві. І тоді він не тільки дивувався, а подеколи й серденько в нього заходилося майже до повного зупину, хоча підсвідомо і розумів, що часи бабусиних страхопудів мали давно проминути. А все одно, час від

читати