Завантажити

своєю власною долею – як і для чого мені треба буде існувати тепер у вашім світі. Хоча, справді треба було б вирішити із тобою теж і саме зараз. Я, через своє задовге мовчання, надто тобі набалакав зайвого. Так що з тобою робити? Знищити, перетворити на щось приємне чи гидотне, або й навпаки, може і обдарувати скарбом, або виконати якесь твоє потаємне бажання? Посидь ще, може сам надумаєш, то скажеш мені, коли я дозволю тобі говорити. Я поки відключуся від тебе, зрозумій, якщо здатний, що в мене зараз виникає забагато проблем, навіть вище моїх можливостей. Пусте, що я ще не перевірив, які з них діють, які ні. Пусте, бо на твою нікчемність вистачить й того, що могло залишитися, бо ж не зосталося нікого з моїх ворогів ані довкола, ані де-небудь іще на цій старій Планеті. Може, згодом і наважуся пошукати по світу таких самих злиднів, як я сам, коли вже знаю не лише силу Священного Каменя, але й місце, де він може ламати будь-які закляття нашої пощезлої братії. Не один же я колись відступився від приписів честі, хтось із них, можливо, і навіяв мені вчинити так, як він, аби не почуватися зовсім самотнім. Хоча, а навіщо тобі це знати, ти ж бо єси надто дрібненькім представником блідої раси споживачів їдла?...
Гай-гай, хлопче, якби ти міг собі уявити, скільки подібних до вашої спільнот колись народилося і колись зникло без ніякого сліду на цій кулястій домівці, створеної для розумних істот, які не можуть, які ніяк не можуть на ній запанувати, як справжні господарі, навіть не зважають на поради самого Творця! Гай-гай, наскільки вона стара, ця невеличка старенька Планета. Вона старіша, набагато старіша навіть за мене, за мого кривдника і за мій, пощезлий в перебігу часів, народ....
Маґ і справді відключився від втручання до Тодосевої свідомости, хоча Тодось не міг ворушитися і надалі, проте він міг вільно дихати, дещо бачити, дивлячись лише поперед себе зі свого пенька. Маґ нарешті облишив нервово мацати своїми пучками і шкребти нігтями поверхню дивовижного Священного Каменя і завмер поруч із ним, як завмирає в позі Лотоса буддійський монах під час довгої медитації. Було видко, що Маґ глибоко занурився у свої проблеми, що їх у нього тепер з’явилося вдосталь після тривалого ув’язнення. Було Тодосеві дивно, що для нього ця каменюка була звичайної сірою брилою, біля якої він завжди сідав перепоїсти, коли приходив сюди збирати лікарські трави і коріння. Щоправда, раніше ніколи не бив о його поверхню жодної пляшки, лише міг постукати інколи вареними яєчками під час обідньої перерви.
Коли Тодосеві попустило і він зміг нарешті підвестися зі свого пенька, йшло вже ближче до надвечір’я. Звільнений Маґ вже зовсім позбувся довжелезної бороди і чудернацького вбрання, а підкоротивши волосся на голові, виглядав на око абсолютно пересічним городянином, лише замість краватки на шиї була темно-синя хустка зі сріблястими цятками, які мерехтіли неначе справжні далекі зірки на нічному небі. Новоспечений городянин нарешті всміхнувся до Тодося:
- Отже, парубче, хоча і маю часу тепер доволі, але спілкуватися з тобою не маю ніякої охоти. Творець із тобою, хлопче! Так чим тобі віддячити? Не надумав? Шкода.... Стільки в твоїх думках переплелося бажань від покуштувати невідомого овоча з чудернацькою назвою артишок до маєтку з обслугою, садом, басейном і стайнею. А ти подумав, на які статки будеш утримувати таке господарство, звідки візьмеш гроші на платню тій обслузі? Мале ти і зовсім дурне. Нічого ти не зможеш надумати собі корисного. От, що я відчув – ти страшенно боїшся годин і навіть хвилин очікування на будь що. То візьми ось такого подарунка від порятованого тобою довічного в’язня – коли тобі набридне чекати на когось чи на щось, заплющ лише очі і побажай, аби воно сталося. І воно станеться, лише розплющиш очі. Зрозумів? Відчуваю, що не втямив. От, зараз ти хотів би опинитися вдома, але дорога довга, коріння накопав багато, тобі вже непереливки від очікування на ту подорож. Зголоднів, а їсти нема чого, бо ще зранку, як придибав сюди, проковтнув того хлібного окрайця зі шматочком сиру. Отже, просто заплющ очі, подумки побажай дістатися домівки, і коли їх розплющиш, побачиш, що вже опинився на рідному порозі. Второпав чи ні, мені байдуже, як і те, чи зможеш ти вправно користуватися таким несподіваним подарунком. Ти ж сам у цьому винний, бо не зміг собі вигадати чогось іншого – хоч би сто золотих, вже не кажу про повного глечика, чи.... Ти ж стільки колись наслухався казок від своєї бабусі, невже нічого не міг пригадати? Годі вже. Я б іще трохи погомонів би із тобою, але ж мені треба як найшвидше проскочити кілька тисячоліть від мого часу до вашого сьогодні. Пусте, я наберуся вашими звичаями і без тебе, навіть скорше, бо ти мені вже набрид, такий вже ти нетямущий. Сподіваюся, що інші твої сучасники мають більше клепок у головах. Здоровенний лобур, а заробляєш збиранням корінців. Такого вже мені рятівника підкинув Творець! Бувай! Мабуть, я сам такий, іншого рятівника врешті-решт і не гідний....
Останніх слів

читати