Завантажити

Тодось вже не міг почути ніяк, бо Маґ проказав їх подумки, навіщо знати випадковому представникові нижчої раси, що й маґи можуть відчувати інколи свою нікчемність...
3.
Стояв Тодось укопано на місці і розгублено крутив головою на всі боки, але ніде ніщо не нагадувало про надзвичайну подію, наче її не було. “Ну, маячня, і така ж дурна, наче й не пив ані вчора, ні сьогодні,” – прокрутилася одна єдина думка в голові Тодося. Він закинув на спину важкого наплічника, зітхнув і подивився на великого сірого каменя, довкола якого великі скалки від побитої ним пляшки віддзеркалювали промені втомленого сонця, яке збиралося на відпочинок. Камінь теж стиха сяяв невідомо якимось тихим світлом, хоча й знаходився в затінку невеличких дерев. Відчував Тодось, що до того світла можна йому торкнутися рукою, таке воно було тепле і привітне. Він було потягся, але довкола були вже сірі смерки, які підступили до нього невідомо коли і звідки. Стежка, витоптана Тодосем між болотяними купинами, ледь проглядалася серед високої трави...
“Це ж коли я додому втраплю? – вжахнувся Тодось, - як же воно сталося, що вже й вечір суне? От би вдома зараз опинитися та повечеряти, я, здається і не обідав, бо розраховував обідати вдома.”
Проказав Тодось ті слова, як жалісну молитву, і від щемкого співчуття до себе заплющив очі, а коли за мить розплющив, то відчув щось неладне поруч із собою. Проте побачив зовсім інше, ніж неладне, і воно його вразило. А як було Тодосеві не здивуватися, коли він уздрів, що вже стоїть зі своїми болотяними здобутками на ґанку батьківської хати. Він вже тут, він подолав за мить десяток кілометрів, а сонце навіть не сіпнулося з того місця, на якому щойно його бачив Тодось край лісового болота майже на самому обрії. “Отаке! З місця не зійти! Але ж зійшов. Не привиділося! От, яка чудасія, ти диви! Наробив ділов той чарівник!” – лише і вигукнув подумки вражений парубок...
Зле повелося з того дня в батьківській хаті Тодося з ним самим без ніяких нових дивовижних зустрічей з неймовірним. Боязкий і вразливий Тодось кожного разу, коли будь-яка небезпека ще тільки намагалася замрячити і не поруч, а на пристойній відстані, він хутко заплющував очі, шепотів щось про себе, і вона щезала за коротку мить для його свідомости, бо прокидався наче від сну, а те, що насувалося на нього, вже було далеко позаду. Але насправді для всіх інших, тобто для ближнього і дальшого Тодосевого оточення, з перебігом часу для приборкання небезпеки траплялося всяке різне, якого не міг побачити, а згодом і пригадати Тодось. Інколи після того, як він розплющував очі, здавалося йому, що за мить, а натомість для всіх і для нього минало вже кілька днів, а деколи і кілька місяців. Та чим далі, тим більше, тим частіше починав Тодось панікувати з найменшого приводу і він починав одразу звертатися по допомогу до дивовижного подарунку від старого Маґа, звільненого ним із довгого заточення. А що було йому робити, коли життя в Тодося ставало все більш нестерпним?...
Всілякі дрібніші чи більші неприємності почали насуватися на нього з усіх сторін, боляче хапаючи за найбільш вразливі місця. Вони лізли до нього з усіх шпарин, як ті руді нахабні таргани, що накидаються голодними зграями посеред темної ночі на кухонному столі на залишки неприбраного ледачими господарями будь-якого їдла. Але Тодось навчився вправно відчувати ще здалеку різні погрози своєму безхмарному існуванню: і серед темної ночі, і серед білого дня – варто було йому лише заплющити очі й прошепотіти кілька слів...
Тодось не помічав, як він росте і стає літнім дядьком Теодосієм, як він стрімко старіє, що взагалі відбувається з ним, а що з близькими колись йому людьми. Він нічого не робив сам, він і не міг нічого робити, лише встигав постійно кліпати повіками, і миготіли повз нього все стрімкіше дні та ночі, місяці й роки. Незабаром він вже й бачив погано, і дихав через силу, але не міг зупинитися, бо вічно страхопудився від можливої зустрічі з невідомими неприємностями... Востаннє Теодосій розплющив очі посеред задухи і темені, йому було важко навіть ворухнутися у тій тісняві. Було спробував підвести голову, подивитися, вгадати, що то за дивне приміщення, але боляче вдарився лобом о дощату низьку стелю – його потилиця знову лягла на м’яку подушку. Теодосію стало й зовсім страшно. Він ізнову стулив повіки, аби знову перескочити у часі якусь неприємність через ту темінь і тісняву, але старий вже дід так і не зміг второпати, що далі бігти йому вже не було куди. І перебіг часу для Теодосія нарешті зовсім зупинився, бо скінчилося його життя. Довге нікчемне життя, котрого він так і не зміг побачити, не міг нічого згадати із нього. Нічого, ані доброго, ні поганого...
І десь, майже поруч, гіркотно зітхнув ще не старий Маґ, бо і сам подчувся зле через усвідомлення своєї недавньої провини. Зітхнув і майже миттєво забув про те, що тільки-но відчув мимохіть. Хіба ж йому перейматися тим, що так і не знайшов часу, аби якось виправити власну помилку за кілька десятка років.

читати